«Я пережила тортури, зокрема СНПК»: Людмила Гусейнова після полону бореться за українських жінок

Людмила Гусейнова провела в полоні російських бойовиків три роки і 13 днів. Її заарештували ще до початку повномасштабного вторгнення — у 2019 році, на окупованій території Донецької області. Вона допомагала дітям-сиротам, возила гуманітарну допомогу через лінію розмежування та залишалася вірною Україні. Після повернення з полону Людмила стала голосом жінок, які пережили сексуальне насильство внаслідок війни та бореться за права цивільних заручниць. 

Разом з іншими цивільними полоненими вона заснувала організацію «Нумо, сестри!». 

Допомога дітям на окупованій території

Після захоплення Новоазовська російськими бойовиками у 2014 році, Людмила Гусейнова дізналась, що Україна не встигла евакуювати дитячий сиротинець у селі Приморське. Після ліквідації закладу дітей розмістили у бідних родинах, які не могли забезпечити їм навіть базових умов. Людмила не змогла залишитися осторонь і почала регулярно возити їм їжу, одяг, книжки, іграшки з Маріуполя.

Подруга з Києва пересилала необхідні речі до Маріуполя, а Людмила, ризикуючи життям, щомісяця перевозила їх через лінію розмежування. 

Під час одного з візитів до підконтрольної Україні території Людмила отримала в подарунок український прапор з написом «Патріотам Новоазовська», підписаний бійцями батальйону «Львів». Вона перевезла прапор на окуповану територію, показала його друзям і сховала. Про це дізналися бойовики.

9 жовтня 2019 року Людмилу арештували. Її звинуватили у «шпигунстві, тероризмі, екстремізмі та закликах до повалення влади “ДНР”». Спершу її утримували в сумнозвісній катівні — колишньому заводі ізоляційних матеріалів, перетвореному на в’язницю — «Ізоляції».

Катування і виживання

Перші 50 днів жінка провела в «Ізоляції», де зазнала тортур. Згодом її перевели у Донецьке СІЗО, але, за словами Людмили, це мало що змінило. Камера, в якій перебувала Гусейнова, була переповнена: 20 жінок, більшість із яких — із ВІЛ, туберкульозом, венеричними хворобами. Сморід, антисанітарія, відсутність вентиляції, дірка в підлозі замість туалету, пацюки — все це стало реальністю на роки. Чистити зуби було фізично неможливо через сморід. Їсти — теж.

За весь час полону Людмилу жодного разу не вивели на свіже повітря.

«Зараз я уявляю кожну хвилину, що там відбувається в тих тюрмах, де утримують і жінок цивільних, і чоловіків цивільних, і військових, дівчат і хлопців. Все для них відбувається однаково. І найбільш цинічним, найбільш страшним є не просто катування, а ще й сексуальне насильство над людьми, які не можуть дати опору, не можуть звернутися по допомогу до медиків. Я сама це пережила — тортури, зокрема СНПК».

Про те, що буде обмін, жінки дізнались уже фактично в процесі. Їм перев’язали очі та руки, кидали в машини, лякали стратою. Дві доби без води, їжі та знущань. Потім — переїзд до Росії, глухий вантажний літак, в якому сиділи на підлозі, побої прикладами.

17 жовтня 2022 року Людмила Гусейнова вийшла на волю.

Голос жінок, яких не чують

Після звільнення Людмила стала активною правозахисницею. Вона працювала директоркою з комунікацій організації, яка об’єднує жінок, постраждалих від сексуального насильства під час війни. А у грудні 2024 року вона створила та очолила громадську організацію «Нумо, сестри!».

Мета — об’єднати жінок, які пережили полон, сексуальне насильство, приниження та катування. Людмила говорить:

«80% жінок, які були в полоні, зазнали сексуального насильства. Але не всі це усвідомлюють або наважуються про це говорити. У нас є закон про статус постраждалих, але він ще не запрацював».

За оцінками Людмили та правозахисників, нині у полоні перебувають до 20 тисяч цивільних, серед яких — майже 2 тисячі жінок. Останній обмін, у якому повернули жінок, відбувся понад рік тому. 

19 червня цього року «Нумо, сестри!» провели акцію до Міжнародного дня боротьби з сексуальним насильством, пов’язаним з конфліктом. Лист зі зверненням про полонених жінок передали в Офіс Президента, а також представнику ООН Матіосу Шмале.

Після повернення з полону Людмила подала позов у Європейський суд з прав людини. В Україні вона — одна з небагатьох, хто відкрито говорить про пережите сексуальне насильство. Її справа прийнята до розгляду.

Життя після звільнення — це ще одна боротьба

Звільнення з полону стало початком нових труднощів. Людмила розповідає, що у перші дні після повернення в Україну більшість з жінок не мали нічого: ані документів, ані грошей, ані навіть місця, де можна було б зупинитися. Вони не знали, що їм робити далі, куди звертатися і як оформити державні виплати.

«Ми були дезорієнтовані, боялися натовпу, не розуміли, куди йти, як жити. Я мала підтримку чоловіка, друзів, а інші — ні», — розповідає Людмила.

Офіційно держава обіцяє кожному звільненому з полону 100 000 гривень допомоги, однак отримати ці кошти — непросте завдання. Без документів, без статусу, без розуміння алгоритму дій, без психологічної підтримки й без супроводу — ці гроші стають майже недосяжними. 

Жінки після полону змушені самостійно шукати житло, платити за оренду, шукати роботу, часто не маючи здоров’я ні фізичного, ні психічного. У багатьох залишились хронічні захворювання, інвалідність або ПТСР. Але жодної комплексної державної реабілітаційної програми для них досі не створено.

«Нас певний період, днів 10 здається, підтримували волонтери, ми проживали в готелі, з нами намагалися спрацювати психолог, але це закінчується за 10 днів і людина опиняється на вулиці», — пояснює вона.

За її словами, держава не готова приймати цивільних заручниць. Вона мовчить, так само як і про сам факт масового незаконного утримання жінок, про їхні травми, про те, що полон — це не кінець, а тривалий шлях відновлення. І цей шлях більшість змушена проходити на самоті.

Стежити за діяльністю організації та підтримати жінок, звільнених з полону можна у соціальних мережах «Нумо, сестри!».

Людмила говорить, що досі на окупованих територіях живуть українці, які не зрадили державу, навіть попри роки терору.

«Україна не бачить в цих людях героїв. Я не знецінюю величезного героїзму наших солдат. Але ми маємо бачити, що ми звільняємо не шматок землі, ми звільняємо тих українців, які там залишилися і чинять опір. Якби їх там не було, то там не було б України».

Читайте також: Страх бути тягарем — для дітей, знайомих та навіть держави. Чому українці залишаються в окупації і як починають з нуля після виїзду

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---