«Я присягав один раз одному народові»: як колишній прокурор з Луганщини пройшов через пекло російського полону

Колишній підполковник прокуратури Луганської області та солдат ЗСУ Роман Рузавін понад три роки провів у російському полоні.

У камерах, де на чотири місця втискали п’ятнадцять людей, де знущалися, де кожна відверта відповідь могла коштувати життя, він зберіг головне — вірність присязі українському народу.

19 квітня 2025 року Роман повернувся додому. Про свою роботу в прокуратурі, службу в ЗСУ та полон  захисник розповів  «Точці Сходу».

Вибір професії та шлях до війська

Роман народився у 1975 році в Луганську. Після школи пішов навчатися на юриста — спочатку в Луганському політехнічному коледжі, потім у національному юридичному інституті імені Ярослава Мудрого у Харкові.

«У житті межа між добрим і поганим не завжди очевидна, адже деякі рішення виглядають суперечливо. Та саме юриспруденція дозволяла знайти точні відповіді. Мені завжди боліло за справедливість, я хотів захищати тих, хто цього потребує», — згадує він.

Після університету Романа розподілили до прокуратури Міловського району Луганщини, звідки за кілька років він перевівся до обласного апарату.

Переломним став 2014 рік, коли у Луганську почали розгортатися перші проросійські мітинги і у травні того ж року сепаратисти захопили будівлю прокуратури.

«Я відчував огиду, коли бачив розгромлені кабінети, побиті вікна, зламану техніку. Це був справжній безлад», – розповідає Роман.

Після захоплення будівель Служби безпеки та обладміністрації, він продовжив службу в Біловодському районі, який залишався під контролем України.

У 2021-му, Роман підписав контракт з 53-ю бригадою Збройних сил України. Після проходження курсу молодого бійця, його одразу відправили до війська.

«Із званням підполковника  прокуратури у 46 років я став рядовим солдатом. Звичайно, що було не дуже легко, але я розумів, що то служба. І свій шлях я обрав свідомо. Хоча й було відчуття несправедливості. Бо тим, хто мав звання в іншій структурі, в ЗСУ вони втрачали свою силу. Були думки піти навчатися на офіцера, але не встиг — почалося повномасштабне вторгнення».

Велика війна та полон

Напередодні великої війни Роман ніс службу у Волновасі, що на Донеччині. Згадує, там ситуація стала загострюватися з 20-х чисел лютого 2022 року.

«Ми стали виходити на посилені чергування — знали, що росіяни можуть прорватися з різних боків. І вже тоді стали з’являтися перші поранені та загиблі».

Штаб бригади опинився в оточенні, а Романа під час спроби прорватися в районі Хлібодарівки  взяли у полон. Далі на нього чекали Старобешево, Оленівка, Донецьке СІЗО, Горлівка, Торез…

«Було дуже важко. Фізично, морально, психологічно. Кожен день — боротьба за те, щоб не втратити себе, не зламатися під тиском, зберегти людяність там, де її методично намагалися знищити».

Роман й досі пам’ятає, як одного разу, після чергових допитів та побиттів, побачив у вікні звичайних горобців. Тоді вони здалися йому чимось грандіозним. Це було в Оленівці, куди Роман потрапив до того, як туди привезли оборонців Маріуполя.

Згодом в камері, розрахованій на шістьох, утримували 35 полонених.

«Місця для сну катастрофічно не вистачало. Люди спали по черзі. Хтось завжди мусив стояти або сидіти, чекаючи свого часу, щоб відпочити».

Кара за вірність Україні

Одного дня Романа викликав начальник Оленівської колонії, його колишній колега, з яким він працював до 2014 року. Під час таєї розмови зрадник запитав у Романа, чому він не залишився працювати на Донбасі після приходу «нової влади».

«Я відповів, що один раз склав присягу — українському народові. І служив саме йому, а не комусь іншому. Змінювати цю присягу я не збирався».

Подібну думку Роман висловлював неодноразово і не тільки в Оленівці, за що зазвичай розплачувався побиттям.

«Мене фактично намагалися змусити зрадити власним переконанням, присягнути комусь іншому».

Найдовше Роман перебував у Горлівській колонії, де полонених зустрічали з особливою жорстокістю.

«Коли йшли до їдальні — нас били. Коли поверталися — били знову. Це стало настільки звичним, що багато хто перестав реагувати й сприймав це як невід’ємну частину режиму».

Молитва, книжки та поезія в полоні

Під час полону не з’їхати з глузду Роману допомогли небо, яке він не бачив тривалий час, та молитва – іноді полоненим дозволяли відвідувати імпровізовану капличку.

«Я сприйняв полон як випробування, яке треба пройти гідно, не втративши себе. І віра стала тим фундаментом, на якому трималося все інше».

У колонії, розповідає Роман, вони об’єднувалися в групи — за поглядами, інтересами, переконаннями. Так він познайомився з кількома полоненими, з якими почав удосконалювати знання з англійської.

«Мозок отримує необхідне навантаження, залишається живим. А ще рятувало спілкування з побратимами на абсолютно різні теми. З’явилося відчуття, що ти не один, що є люди, які тебе розуміють. Це додавало сил».

А ще бранці подекуди влаштовували поетичні вечори – хтось задавав тему, іноді лише перший рядок вірша, який треба було продовжити.

«Не завжди виходило щось вартісне. Але сам процес був важливим. Інколи я писав гумористичні речі, намагався розсмішити людей. Інколі виходило щось серйозне, глибоке», — згадує Роман.

А ще рятували книжки. У колонії, згадує військовий, була невеличка бібліотека, де полонені могли відволіктися читанням.

Початок нового життя

Роман до останнього не вірив, що повернеться додому. Занадто довго тривав полон, занадто багато разів гасла надія. Але напередодні свого 50-річчя в нього з’явилося дивне передчуття: зміни неминучі.

І 19 квітня 2025 року Романа обміняли. Серед тих, хто повертався того дня, він був найстаршим.

«Перші дні на волі були дивними. Постійно здавалося, що це ненадовго, що зараз щось станеться і я знову опинюся там».

Поступово Роман почав повертатися до звичних речей, про які колись мріяв у камері. Одна з них — кава.

«Після повернення я пішов і купив собі каву. Просто так, бо міг. Випив її — і відчув себе щасливою людиною. Здається, дрібниця, але тоді це було важливо. Усвідомлення, що можеш сам вирішувати, що робити, що пити, куди йти».

Нещодавно він ухвалив для себе важливе рішення — звільнився з прокуратури і розпочати щось інше. Наразі має кілька варіантів. Один із них — адвокація прав військовослужбовців та звільнених з полону.

Але найголовніша мрія — зустріти кохану людину і створити сім’ю.

«Хочу побудувати родину. Щоб був дім, де на тебе чекають, де ти потрібен. Це те, чого мені дуже не вистачало. І зараз розумію, що саме це найважливіше».

Читайте також: «Основне наше завдання — знищувати росіян», — командир одного з підрозділів Білоруського добровольчого корпусу «Амір»

---