«Я серцем українізувався поступово»: історія поета Юрія Дарагана

Юрій Дараган – поет з Херсонщини, творчість якого заклала основи «празької поетичної школи» – спільноти українських поетів, які після Громадянської війни у 1917 році опинилися в Європі.

У часи Першої світової війни Дараган воював у складі російської армії, але зрештою вступив до лав УНР – командував кулеметною сотнею Житомирської юнацької школи.

Він завжди ідентифікував себе українцем, але помер на чужині у 32 роки. Як та через що це сталося, а також про те, завдяки чому критики вважають його поезію унікальною – читайте у рубриці «КультСходу».

Дитинство та перші кроки в поезії

Юрій Дараган народився 16 березня 1894 року на Херсонщині в родині українського інженера-залізничника, який помер за три місяці до народження сина. Згодом родина перебралась до Тифлісу, адже мати Дарагана мала грузинське походження. Однак коли Юрію було 9 років вона також померла, хлопчика взяла під опіку його тітка.

У 16 років майбутній поет переїхав до Петербурга, до свого дядька по материнській лінії. Родичі були палкими шанувальниками театру, тому долучали до мистецтва й свого племінника.

Як казав сам Дараган, він читав книжки «запоєм», а поезію любив до божевілля. І хоча перший його вірш, який він написав у 14 років, був російською, наступні – виключно українською. Вже тоді він друкувався у часописі «Закавказье», альманахах «Поросль» та «Імортелі», журналі «Хмель».

Боротьба за українську незалежність

Під час Першої світової війни Дараган потрапив на фронт. Спочатку ніс службу в складі російської армії. Але після Лютневої революції у 1917 році вступив до лав УНР: командував кулеметною сотнею Житомирської юнацької школи, пізніше був старшиною в Кам’янці-Подільському.

В одному зі своїх листів він написав:

 «Я думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем».

У листопаді 1920-го, разом із частиною армії УНР, Дараган перетнув кордон й опинився на території Польщі, де з іншими патріотами потрапив у табори для інтернованих. Саме там до нього прийшла непереборна жага до творчості.

Так, Калішський табір, в якому мешкали 12 тисяч людей, згодом перетворився на освітньо-культурний центр української еміграції. За участі Юрія Дарагана там утворилося літературно-мистецьке товариство «Веселка», з якою, на думку багатьох літературознавців, варто пов’язувати його становлення як українського поета.

«Боже, зроби зі мною що хочеш, – якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом», – писав Дараган.

Поезія в еміграції

Після звільнення у 1922 році Дараган виїхав на навчання до Чехословаччини, оселився у Празі, вступив до в Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова, спілкувався з Маланюком, Олесем, працював у журналі «Нова Україна», який приніс йому визнання як поета серед української еміграції.

Згодом Дараган переїхав до чешських Подєбрадів, де вступив до Товариства українських письменників «Культ». Друкувався у періодиці, зокрема в празькому журналі «Студентський вісник» та «ЛНВ».

У 1925-му вийшла його єдина збірка «Сагайдак». Критики назвали її передвісницею «празької поетичної школи».

«Дараган – це одна з найкращих поетичних сил на еміграції. У нього любов до минулого українського народу лучиться з прекрасною кольористикою природи та внутрішньою гармонією настрою», – відгукувались про вірші Дарагана критики у «Празькому студентському віснику». Ось декілька рядків із його збірки:

«Але дарма, царям не треба 

Ні щастя нашого, ні зла,

Їм нестрашні докори неба,

Ні смерть, ні зойки, ні сльоза.

Надходить час проголосити

Нам незалежність від Москви,

То ж хай живуть і посполиті,

І ви, відважнії сини!»

На момент виходу своєї збірки Юрій Дараган вже тяжко хворів – лікарі виявили в нього туберкульоз, через що він не зміг завершити навчання в університеті.

Останні роки провів у санаторії, де помер, коли йому було лише 32 роки. Тіло поховали в Празі. Але коли сплив строк оренда місця, могила поета зникла серед нових поховань.

Втім, пам’ять про Юрія Дарагана живе й досі. Попри тяжкі умови вимушеної еміграції він творив заради відродження української нації, він створив образ ідеального українця, які всі сили віддає праці на користь своєї держави.

Читайте також: Нескорена Світлична: історія публіцистки з Луганщини, яка стала голосом українських політв’язнів

---