«Я йшов і не знав, чи ще живий»: як військовий з Луганщини відновлюється після підриву на розтяжці

Іван Плахотя — 24-річний військовий з Луганщини. На війну пішов у 18 років — підписав контракт і став військовим зв’язківцем. У лютому 2022 року пережив підрив на розтяжці. Сьогодні проходить реабілітацію у програмі «Неопалимі», бо на тілі — десятки шрамів і наслідки інфекції.

Іван зустрів повномасштабне вторгнення на кордоні з Росією, куди підрозділ відправили за тиждень до 24 лютого 2022 року. Він служив у відділенні зв’язку на посаді начальника групи ремонту. У перші дні  росіяни накривали артилерією, наші підрозділи зазнавали втрат.

Іван із побратимами відступив до Старобільська, звідти — на Дніпропетровщину, а далі — на Донеччину. Там їх розподілили по бригадах. Потрапив до 24-ї механізованої та відтоді вони були постійно на нулі — під Попасною і Новоолександрівкою. 

Розтяжка — і мить, яка змінила все

На початку березня 2022 року заїхали у Попасну. Їхню позицію накрили вогнем. Після цього Іван разом із групою відійшов до найближчої будівлі. Вирішили зайти всередину — перечекати й зрозуміти, як діяти далі. Іван першим відкрив двері — спрацювала розтяжка й пролунав вибух.

Він не одразу зрозумів, що сталося. Просто опинився на землі — лежав і намагався збагнути, де поранення.

«Я дивлюсь на ноги — на місці. Руками перевіряю — теж наче цілі. Не розумію, чого лежу. Шок. Почав по тілу підійматися до броніка. Дивлюсь — рукавиці повністю у крові», — згадує Іван.

У цей момент Іван усвідомив — поранення десь вище ніг. Сам собі допомогти не міг — поранення складне, накласти турнікет чи перев’язати себе було нереально.

«Я просто пішов. Як — не пам’ятаю. У голові лиш одне: треба йти, поки стоїш на ногах», — говорить він. 

Коли дістався штабу, там уже нікого не було. Група змінила позицію, залишився лише один хлопець. У Івана не було сил — він просто впав на спину біля дверей і почав стукати ногою.

«Чую голос — питає, хто я і звідки. Я кричу: відкривай, бо все», — розповідає Іван. 

Побратим викликав підмогу — з інших позицій прийшли кілька бійців і перенесли Івана туди, де залишилася фельдшерка. Саме вона першою побачила, наскільки все серйозно.

«Вона зняла з мене куртку, підняла фліску — і я побачив живіт. Вона ще питає: нашатир дати? А я — та ні, не треба… Просто лежу і дивлюся, як мені дірку в животі показують», — згадує Іван.

Фельдшерка ввела знеболювальне. Потрібна була термінова евакуація. Поки інші поранені чекали транспорт зранку, для Івана знайшли окрему машину. Вивели його на позицію, посадили в пікап — далі їхати на броні було неможливо.

Далі — ще одна пересадка. Перевантажили в іншу евакуаційну машину, вже облаштовану під швидку. Іван майже не пам’ятає цю дорогу — пам’ятає лише, як доїхали до Часового Яру, де йому одразу зробили операцію — уламок зайшов між плитами броніка й порвав живіт. Звідти — Дніпро, тиждень у реанімації, потім Львів. Там ще випадково знайшли кулю у спині і витягли під місцевим наркозом. 

Дзеркало, як ворог

Іван зізнається — найбільше пригнічувало не поранення, а те, що залишилося після. Його хвилював вигляд тіла після операцій. 

«Я дивився на живіт і не міг прийняти те, що бачу. Ходив, постійно втягуючи живіт. Мріяв про операцію — не заради естетики, просто щоб міг на себе дивитись», — розповідає Іван. 

Він комплексував через шрами й носив закритий одяг, щоб їх не було видно. Також уникав дзеркал і публічних місць, де треба було роздягатися. 

Згодом лікарі зробили хлопцеві ще одну операцію. Живіт мав кращий вигляд  — не такий, як до поранення й вже не викликав відрази. Сам шрам на животі Івана не турбує.

З усім цим було ще одне випробування — зараження крові. На тілі з’явилися висипи й виразки. Каже, що то було страшніше за поранення. 

«Я не міг спати — пив знеболювальні, щоб просто заснути. Гній виходив прямо зсередини», — каже Іван. 

Іван шукав  клініку, де йому могли б допомогти — моніторив інтернет, писав лікарям, надсилав фото. Врешті-решт, під час перебування у шпиталі прикордонників, підійшов до начальника хірургії, де він знайшов фахівців, які стали його шляхом до фізичного відновлення — і до того, щоб нарешті не ховати очі від власного відображення.

Врятувала програма безплатної реабілітації «Неопалимі».

«Неопалимі» та реабілітація 

У межах проєкту «Неопалимі» працюють 32 клініки по всій Україні. Іван лікувався у Львові, де почав з IPL-лазера, який видаляє судини. 

Лікування рубців має бути комплексним: із використанням ін’єкцій, апаратного впливу й роботи пластичного хірурга. 

Іван пройшов понад 15 процедур на лампі та 6-8 IPL-сесій. І хоча рубціо статочно нікуди не зникають, проте завдяки технологіям вдається прибрати більшу частину пошкоджень на шкірі.

Іван каже, що сприймав лікування важче, ніж фронт. Він бачив різних людей після поранень. Хтось запив, а хтось замкнувся. Але сам — тримався.

Найбільшу підтримку зараз отримує від коханої, брата та сестри. 

Зараз живе моментом і не хоче думати про завтра. Займається спортивним карпфішингом — це такий вид риболовлі. А дня нього це ще один спосіб реабілітації.

Авторка статті Вероніка Нановська

Читайте також: Почуватися потрібними й впевненими. Як програма безплатної зовнішньої реабілітації «Неопалимі» повертає красу

---