«Якісне виживання»? Як живуть переселенці через три роки великої війни

Війна відібрала в них дім, але не зламала. До роковин повномасштабного вторгнення ми розповідаємо про переселенців з Донеччини. 

Вони — взяли до рук зброю й пішли боронити країну. Вони — стали волонтерами і допомагають іншим, коли самі втратили все. Вони — щодня чекають звістки від рідних, які перебувають у російському полоні. Війна розділила їхні життя на «до» та «після». Але переселенці мають не аби яку силу. Про неї — в матеріалі «Точки Сходу». 

В Україні ≈ 5 мільйонів переселенців 

24 лютого 2022 року о 5 ранку Путін оголосив початок так званої «СВО», а насправді — великої війни. Росія розпочала широкомасштабне вторгнення на територію нашої держави. 

За три роки загинули 12 654 цивільних українців. З них — 673 дитини. Це дані Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. 

Хоча вони зазначають, що реальна кількість жертв серед цивільного населення, ймовірно, значно вища. Адже немає доступу до постраждалих регіонів. Скільки людей загинуло у Маріуполі, Волновасі, Сіверськодонецьку, Бахмуті достеменно невідомо досі.  

Відомо, скільки людей покинули свої міста. Зокрема, Міністерство соціальної політики повідомляє, зараз в Україні офіційно 4,9 мільйона переселенців. А за кордоном наразі перебувають 7,7 мільйона українців. 

2,5 мільйона людей не можуть повернутися до своїх домівок, оскільки житло або зруйноване, або знаходиться у зоні активних бойових дій, або на тимчасово окупованій території. Знову ж таки, дані можуть відрізнятися від фактичних. 

Але велика війна точно змінила життя українців. 

«Де мій дім? Мій дім — вся Україна»

Максим Чумак до 24 лютого 2022 року працював на регіональному телеканалі у Маріуполі. А через два дні після повномасштабного вторгнення добровільно пішов у тероборону. Ледь вибрався з окупації у 2022 році всіма правдами і неправдами. І зараз служить у 109 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ. 

Народився в Донецьку, а виріс на Луганщині. У 2014 році його родина виїхала та розпочала життя наново у Маріуполі. І через вісім років знову втратила все. Та головне — не втратила життя та один одного. 

«Я переселенець настільки давно, що це вже частина моєї ідентичності. Ніби так і має бути, а іншого життя немає. Зараз, звичайно, відчуваю себе більше військовим, ніж переселенцем, бо не думаю, де жити, як і на що. Для мене зараз головне бути тут, у війську».

Максим служить на Донеччині. Буває, виїжджає у відпустку до дружини у Київ, але своє життя там не уявляє. Розповідає, що з великою війною змінилося коло спілкування. Але зараз точно впевнений, що поруч «свої» люди. Не тільки військові, а й ті, хто чекає в цивільному житті. Каже, раніше цього не було. 

«Зараз я знаю, що з цими людьми ми однозначно будемо «по одну сторону барикад». Ця впевненість мене тішить».

Але про майбутнє — ані слова. Каже, «живе в моменті», бо через особливість служби відвик планувати. 

А на питання «Де твій дім?» відповідає: «Мій дім — вся Україна».

«Звітую мамі про добрі справи. Але її немає серед живих»

Олександр Магдаліц був відомим юристом у Маріуполі. І зараз продовжує допомагати людям як з юридичними питаннями, так й з гуманітарними.

Переселенець працює у благодійному фонді «Карітас Україна». Займається питаннями евакуації та надання гуманітарної допомоги людям на прифронтових територіях.  

Чоловік виїхав з міста та вивіз родину 24 лютого 2022 року. Його тоді викликали по роботі у Київ.

У столиці він працював у логістичному хабі на головному залізничному вокзалі. Він у волонтерстві з 2014 року і його знання не аби як згодилися. Ще у Маріуполі був інспектором групи швидкого реагування у Товаристві Червоного Хреста, розумівся на логістиці. 

Розповідає, що у лютому-березні 2022 року через Київ потягами передавали гуманітарну допомогу – з заходу на схід. Везли від інсуліну до одягу у волонтерські хаби Харкова, Запоріжжя та Дніпра. Назад зустрічали обстріляні поїзди та розгублених людей.  

«Ми деякий час жили прямо на вокзалі, бо було багато роботи. Працювали до третьої ночі, бо в цей час йшов останній поїзд. І зранку знову. Тоді родина була у безпеці, а я відчував, що я на своєму місці». 

Зараз у благодійному фонді, зокрема, контролює евакуацію з небезпечних регіонів та видачу гуманітарних наборів. Їздить у відрядження по громадах Донецької, Харківської, Сумської та Запорізької областей. 

«По факту те, що я роблю, допомагає людям якісно вижити. Моя робота дає мені моральне право жити. Якщо я б пішов в іншу діяльність, бізнес, наприклад, мені було б важко, бо я з Маріуполя».

Те, що він «з Маріуполя», означає, що Олександр знає, до чого може призвести війна. Чоловік втратив дім, а також родичів та знайомих, які опинилися в блокаді. А ще в окупованому Маріуполі залишилася могила матері. 

Все, що зараз робить Олександр, присвячує їй.  

«Я кожного місяця маю особливий звіт. Я звітую своїй мамі, хоч її давно вже немає серед живих. І якби, я робив щось інше, а не допомагав людям зараз, вона б, напевно, засмутилася».

Олександр за час повномасштабної війни одружився та виховує маленького сина. Родина переселенців вирішила, що треба рухатися далі та не думати про повернення. А тому придбали маленьку ділянку на Київщині, продавши все, що мали та скориставшись заощадженнями. І почали зводити будинок. Поки є лише стіни.

«Головне, що це своє. І з часом буде можливість засинати у власній домівці», –  каже Олександр. 

 «Разом ми щось придумаємо. Мені б тільки дочекатися його з полону»

Міла Караулова разом з синами перебуває у Чехії. Живе «на валізах», бо чекає чоловіка з російського полону. Її коханого Сергія, його сестру Ксенію та її чоловіка Руслана в перший день великої війни призвали на службу. Вони були нацгвардійцями у Маріуполі. 

Сестра Ксенія загинула на «Азовсталі», коли росіяни скинули авіабомбу на бункер. А Сергій та зять Руслан вийшли в полон 16 травня 2022 року. 

Міла пережила блокаду Маріуполя з синами та кумами. У перші дні снаряд прилетів в її квартиру, жінку завалило плитою. Вона вижила, але зламала ногу. В середині березня їй вдалося евакуюватися з міста. 

І зараз вона зосереджена на боротьбі за чоловіка. Бере участь в усіх акціях на підтримку військовополонених. Але майже не має друзів та через це – спілкування. 

 «Я досі тут не адаптувалася. Працювала з психологом, лікувалася у психіатра. Дуже важко без підтримки. Я тут сама з дітьми, батьки в окупації. Дуже хочу повернутися в Україну, але фактично – повертатися нікуди. А ще небезпечно, а я чоловіку пообіцяла, що ми дочекаємося його живі». 

Поки є можливість, родина живе за кордоном. Думки про те, що колись треба буде повернутися в Україну, постійно турбують жінку. Попри те, що вона дуже сумує за батьківщиною, як і де жити – навіть не уявляє, бо у неї нічого немає. 

«Я чекаю на дзвінок, що чоловік зателефонує і скаже, що його обміняли. Готова їхати в Україну одразу ж. Але я не знаю, де ми будемо жити. Ми все втратили. І водночас впевнена, що разом ми щось придумаємо. Мені б тільки дочекатися його з полону».

Попри втрати, люди продовжують боротися. Одні – зі зброєю в руках, інші – у волонтерстві. Хтось щодня чекає звістки з полону, а хтось намагається почати все спочатку, хоча досі не знає, де його дім. 

Але всі вони – частина України, яка вистояла. Бо для них дім – не просто місце на карті. Дім – це люди, які чекають, допомагають, не здаються.

---