«Якщо мені пишуть росіяни — я на вірному шляху»: Яна Залевська знову на фронті після поранення

Яна Залевська — пілотеса FPV-дронів 59-ї окремої штурмової бригади. Вона пережила окупацію Херсона, чула, як у катівнях кричать цивільні, а тому вирішила піти на фронт. 

У серпні 2024 року ворожий дрон розірвався біля неї. Яна втратила слух, отримала опіки, уламки в очах — і пройшла через вісім операцій. Але повернулася на службу. І досі разом з побратимами тримає позиції на Покровському напрямку.

Про свій шлях вона розповіла у проєкті «Життя після». 

Повернення після поранення

Яна – операторка FPV-дронів у Силах безпілотних систем. Понад три роки вона живе з позивним «Мультик». Зараз служить у першому батальйоні 59-ї бригади, куди повернулася після важкого поранення і тривалої реабілітації.

«Я вже не могла сидіти в тилу. Це дуже важко — бути там, коли ти хочеш до своїх, нищити ворога».

Поранення сталося несподівано — Яна вийшла з бліндажа й потрапила під удар ворожого дрона. Це було у серпні 2024 року на Покровському напрямку. Через втому подумала, що літають свої. Вибух трапився в кущах поруч — уламки вразили обличчя та очі дівчини.

«Я бачила спалах. Потім — кров у очах. Кричала: “Я — 300!” і хлопці викликали евакуацію. У машині я продиктувала номер батька. Він — теж військовий. Уже на стабілізаційному пункті мене чекали мама й тато».

Боротьба за слух, обличчя і силу

Після евакуації з передової Яна опинилася в Дніпрі, а згодом — у Львові. Там вона проходила реабілітацію одразу в кількох проєктах: «Неопалимі», Superhumans та «Незламні».

«Мені повертали зовнішність після опіків, відновлювали слух, працювали з руками. Слухові апарати підібрати було важко — у мене маленькі вушка. Найдовша операція тривала понад п’ять годин».

Загалом Яна перенесла щонайменше вісім операцій. 

Усі програми, в яких проходила лікування Яна, — безоплатні. Superhumans забезпечували не лише лікування, а й проживання. У «Неопалимих», зокрема, була амбулаторна допомога. 

А слухові апарати вона втратила вже коли повернулася на службу — знову потрапила під обстріл. Нині потребує нових. 

Тоді під час евакуації позицій Яна ухвалила рішення залишитися з екіпажем.

«У мене було підбите ребро, гематоми, синці по всьому тілу, але я сказала: “Хромаю — і що? Я залишаюсь”. Ми знищили ворога, забрали майно — і виїхали».

«Я сказала мамі, що буду леопардиком»

Після поранення Яна пережила емоційний шок. Вона переймалася через втрату зовнішності, але з часом перестала соромитися рубців і шрамів на обличчі та руках.

«Я гарна не лише зовні. Я почала розвивати те, що було всередині. А свої рубці я прийняла — сказала мамі: “Буду тепер леопардиком”».

На коментарі сторонніх людей, які не розуміють, що кожен шрам — це біль, Яна відповідає з іронією: «Я кололася десять років, а рік тому кинула». А коли бачить хейт у соцмережах, каже: «Поміняй свій стиль життя, і тобі буде не до Яни Вікторівни».

Запевняє, вона не лише воює, а й намагається жити. Каже, що не хоче колись озирнутися і сказати, що втратила час молодості. 

Життя до війни: шлях із Херсона

Яна зустріла повномасштабне вторгнення у рідному Херсоні. Розповідає, що від перших днів окупації вона побачила та відчула, чим насправді є «рускій мір». 

У місті, де вона колись жила спокійно, почалися репресії, викрадення, знущання з мирних мешканців. 

«Я чула, як люди кричать у катівнях. Стояла по сім годин по хліб. Ховалась у шафу, коли “приїхали русскіє”. І коли вони мені сказали, що прийшли рятувати — я сказала: “Красиві ви, хлопці, але я вас піду вбивати”».

Дівчина не виносить страху — у критичних ситуаціях вона, навпаки, йде прямо туди, де страшно. Відмовившись від комфортного життя з чоловіком-громадянином Канади, Яна обрала Україну. Обрала спротив. І тепер, коли їй пишуть російські пропагандисти з погрозами, вона знає — значить, робить усе правильно.

«Мені часто пишуть росіяни: “Мы тебя не добили, мы тебя добьём. Мы твою гиалуроновую кислоту всю вытащим”. Якщо вони мені пишуть, це означає, що я на вірному шляху».

Яна впевнена в собі, в майбутньому й у своїй внутрішній силі.

«Я працюю з психологами. У мене шалена підтримка — це моя родина. Але найголовніше — у мене є віра в себе. Плачу, обтрушуюсь і йду далі. Бо я жінка».

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---