«Їм сказали: “Фас!”. І вони почали знущатись». Історія колишньої військовополоненої, яка стала психологинею

Ольга Бондаренко — військова психологиня, яка на війні з 2014 року. Вона служила зв’язківицею в батальйоні «Донбас», потім був полк «Азов».

У 2022 році Ольга стала на захист Маріуполя. Пережила 11 місяців російського полону.

Сьогодні вона допомагає військовим повертатися до життя після найважчих випробувань і переконує: ресурс для боротьби треба шукати в собі та поруч із близькими.

Від Донбасу до Маріуполя

У 2014 році Ольга Бондаренко втратила рідний Донецьк через російську окупацію. Тоді вона вступила до лав добровольчого батальйону «Донбас», брала участь у бойових операціях на Донеччині та Луганщині. До 2016-го працювала зв’язківицею.

Згодом підрозділ «Донбас» перевели до Слов’янська, і Ольга приєдналася до полку «Азов», який ніс службу в Маріуполі та на околицях. З 2015 року її життя було пов’язане саме з цим містом.

У 2021-му вона звільнилася з військової служби. Тоді ж закінчила навчання на магістратурі з психології. Проте вже 25 лютого 2022 року, на наступний день після повномасштабного вторгнення, знову повернулася до підрозділу:

«Я знала, що я потрібна. У зв’язку тоді було лише дві дівчини».

Маріуполь та «Азовсталь»

Ольга виконувала завдання зв’язківиці, але водночас відчувала важливість емоційної підтримки побратимів:

«Я намагалася передавати впевненість і спокій у будь-яких словах — навіть коли все ставало складніше. Я бачила сенс своєї роботи в тому, що я буду підтримувати і своїм прикладом показувати, що все нормально, хоч воно і котиться все в тартарари. Але ми тримаємося, ми маємо триматись, бо немає іншого виходу».

У місті панували втрати й невизначеність. Військові трималися завдяки взаємній підтримці. Психологічне напруження накопичувалося, і вона вже тоді розуміла: якщо не зупинятись бодай на кілька хвилин, організм і психіка можуть зламатися.

«Кажуть, як ви змогли витримати, як люди виконували завдання, які неможливо було виконувати? Бо вірили, що ще трошки — і можна буде відпочити, ще трошки — і будуть результати».

Оборона «Азовсталі» завершилася наказом про вихід. Для Ольги та її побратимів важливо підкреслювати: вони не здалися, а виконали наказ.

17 травня 2022 року колону українських військових, під наглядом російських гелікоптерів і винищувачів, вивезли з Маріуполя до виправної колонії в Оленівці. Для Ольги це був шок:

«Мені здавалось, що це не може бути правдою. Чому я, яка сама повернулася служити, маю йти в колонію?».

Тортури та психологічний стан у полоні

В Оленівці її та інших жінок утримували в дисциплінарному ізоляторі, а через чотири місяці перевезли до Таганрога.

«Ми чули, як б’ють хлопців. У Таганрозі це було системою. Якщо в Оленівці це було виключення, вони якось це пояснювали — хтось щось порушив, якісь правила чи умови, то в Таганрозі це було вже поголовно. До всіх хлопців застосовували фізичний вплив».

Вона наголошує: у російських колоніях склалася ціла практика приниження та побиття людей.

«Ця система, яка в Росії побудована роками, вона налаштована була так — бити, принижувати людину, знущатись з нею фізично й морально. І тоді потрапили до них, наприклад, азовці. І їм сказали “Фас!”, чи їм сказали “можна”. І вони почали знущатись», — додає колишня полонена.

І підкреслює, що у в’язнів загального режиму є більше прав, ніж у військовополонених.

«До “зеків” так не ставляться. А нас — били. Для них це нормально: зігнути, вдарити палкою, щоб ти нижче ходила чи ширше ноги розставляла, коли тебе виводять. Ти маєш обличчям до стіни ставати. Для них це робота. Вони не думають, що вони б’ють людину», — пояснює Ольга.

До жінки фізичну силу застосовували рідко, але щодо чоловіків — майже постійно.

Колишня полонена каже, що головна проблема перебування в неволі — не лише фізичні страждання, а й психологічний стан.

«Проблематика полону не та, що людина міняється, стає гірше, а та, що вона довго перебуває в стані, коли вона не вирішує за себе. Вона адаптується і виконує правила — правила виживання. В Маріуполі були одні правила, далі в полоні — зовсім інші, де тобі важко активну позицію займати», — розповідає вона.

За її словами, українські військові й у неволі продовжують боротися внутрішньо, хоч про це рідко говорять.

Ольга провела в неволі 11 місяців. Після звільнення проходила реабілітацію, але головним завданням для себе вважала не просто повернутися до життя, а стати опорою для інших.

Військова, але психологиня

Після звільнення Ольга повернулася до професійного шляху, який обрала ще до повномасштабної війни: стала психологинею.

Її досвід допомагає працювати з бійцями, які пережили полон, оточення чи важкі бої. Вона пояснює: психіка має свій «метаболізм» — якщо не дати місця й часу емоціям, вони прорвуться панічними атаками чи виснаженням.

«Щоби бути корисною, щоби далі допомагати військовим, допомагати суспільству, мені потрібен ресурс і мені потрібно бути. Тому, якщо мене не буде, якщо я не буду собі давати паузи, то хто буде це робити?».

Ольга переконана: навіть у найважчих обставинах людина здатна шукати сенси, адаптуватися і відновлюватися. Підтримка близьких, відчуття власної гідності й прості речі — розмова, кава, прогулянка чи обійми — дають сили рухатися далі.

«Я хочу допомогти зберегти цю країну, щоб я тут могла жити, мої діти могли тут жити, бо це моя країна. Тут немає питання навіщо. Це просто моя країна. Вона має бути. Просто зараз час, коли нам треба докладати зусилля, щоб вона була. Треба мати бажання і шукати, як».

---