«З тобою все нормально, ти адаптувався». Захисник Маріуполя Сергій Яровий зустрічається з рідними тих, хто досі в неволі

Сергій Яровий  — захисник Маріуполя, який два з половиною роки провів у російському полоні. Під час етапів росіяни постійно стверджували, що відправляють його на обмін. І під час справжнього — він до останнього не вірив, що повертається до рідних.

Зараз він обрав допомагати іншим — військовим, родинам полонених і своєму університету.

Про свій шлях від студентського лідера Маріуполя до оборонця міста — він розповів у проєкті «Життя після».

«Я не знаю, як можна було вчинити інакше»

Сергій Яровий — один із найпомітніших молодіжних лідерів Маріуполя. У студентські роки він очолював студентську раду Маріупольського державного університету, активно займався громадською діяльністю та отримав звання найкращого студента Донецької області.

Маріуполь не був рідним містом Сергія. Він переїхав туди у 2016 році після вступу до університету. До 2014 року мешкав у Донецькій області, та після початку окупації сім’я переїхала в Нікольський район.

Саме Маріуполь став місцем, де Сергій дорослішав, навчався, працював і займався громадською діяльністю.

24 лютого 2022 року він зустрів на роботі в університеті. Наступного дня добровільно поїхав до військкомату.

«Рішення 25 лютого було добровільне. Я не знаю, як можна було вчинити інакше в цій ситуації. І коли я вже потрапив у військкомат, я зустрів дуже багато хлопців, яких знав безпосередньо по громадській діяльності в Маріуполі».

Спочатку Сергія направляли в різні частини, а в результаті він потрапив в полку «Азов». Згодом опинився на «Азовсталі».

18 травня 2022 року за наказом командування гарнізон вийшов у полон. Сергій провів там два з половиною роки — до 18 жовтня 2024-го.

Дні у полоні: тиша після обстрілів

Сергій не хоче детально говорити про пережите під час оборони міста й у полоні, але певні моменти згадує виразно.

Першим шоком стала тиша, яка настала після постійних обстрілів «Азовсталі».

«Ти не одразу можеш сприймати все. Для тебе все якось відірвано від реальності. Взагалі я весь період і оборони Маріуполя, і полону згадую таким фільмом. Наче я бачив його від третього обличчя».

Одним із найболючіших ударів став теракт в Оленівці. Сергій знав багатьох, хто загинув тоді. Усвідомлення, що життя може обірватися будь-якої миті вже у полоні, стало постійним фоном кожного дня.

Попри це, найбільше запам’яталася підтримка інших полонених.

«Мені щастило. Я завжди потрапляв до дуже крутих, адекватних хлопців… І це було дуже круто».

Після Оленівки його вивезли до кількох СІЗО в Росії. Там доводилося жити у тісному контакті з іншими ув’язненими. Саме ці люди часто тримали один одного психологічно.

Російські слідчі намагалися приписати кожному полоненому різні «злочини». Кожен допит міг закінчитися новим обвинуваченням, залежно від посади чи бойового досвіду.

Дорога додому і зневіра

Тричі росіяни казали Сергію, що він їде на обмін. Першого разу він трохи вірив, але загальні обставини насторожували. Другого — майже не сподівався. Третього — був переконаний, що це черговий етап.

«Тільки коли я вже сів в літак, а потім пересів в автобус на території України, тільки тоді я зрозумів, що так, цей день настав».

Після прибуття в Україну полонених одразу відвезли до лікарні. Там провели медичний огляд, видали одяг, телефони, засоби гігієни, дали можливість вимитись і поїсти. Потім — розподіл за станом здоров’я і переїзд до санаторію.

Та емоційно перші дні були зовсім не такими, як він очікував.

«Поки ти чекаєш цього дня, ти думаєш: я буду цілувати землю, я буду неймовірно щасливий. А коли це стається – це просто пустота».

Сергій довго повертав здатність відчувати. Психологи пояснювали: тривалий стрес вимикає емоції, щоб людина могла триматися.

Повернення до нормального емоційного життя стало можливим завдяки спілкуванню з близькими, друзями, побратимами, поверненню до звичних справ, книжок, фільмів, хобі.

«Ідея-фікс — знайти рідних хлопців, з якими ти був у полоні»

Під час реабілітації Сергія підтримували побратими, родина, служба супроводу, психологи. Волонтери й представники влади також приїжджали, спілкувались і допомагали всім необхідним.

Остаточно він відчув себе адаптованим приблизно через місяць після повернення на роботу в Маріупольський державний університет.

«Я вже можу сказати, що в цілому я повністю адаптувався, звик і знаходжу для себе якісь виклики, які маю вирішувати вже в іншому плані».

Перший місяць після обміну став для Сергія періодом пошуку. Він намагався передати інформацію про всіх, хто досі лишається в російському полоні.

«Це ідея-фікс — знайти рідних і близьких хлопців, з якими ти пробув у полоні… Це дуже сильно підживлювало».

Він зустрічається з родинами військовополонених, пояснює їм, що очікувати, підтримує, ділиться власним досвідом.

«Рідні прямо видихають. Кажуть: “З тобою все нормально, ти адаптувався. Ми будемо вірити, що із нашими близькими також все буде добре”. І ось це, мабуть, найголовніше, що хочеться робити, допомагати близьким, рідним хлопців».

Сергій вважає цю підтримку однією з найважливіших справ, яку він може робити зараз.

У полоні Сергій не знав, що в Україні регулярно проводять акції на підтримку полонених. Тому вже після повернення почав відвідувати їх особисто. Ці зустрічі, каже він, важливі насамперед для тих, хто повернувся.

«Обміни затягують росіяни»

Сергій переконаний, що процес обмінів гальмує Росія. Він звертає увагу: значну частину російських військових, які перебувають в Україні, РФ не вважає цінними.

«Подивіться, чи є такі акції підтримки в Росії… Ні. Це самоорганізація людей, які виходять і щотижня кажуть, що вони чекають своїх близьких. Для нашої сторони це набагато важливіше».

Одразу після повернення з полону військові дають свідчення про те, що з ними відбувалося. Ці дані передаються для розслідувань. Сергій переконаний: винні мають бути покарані.

Сьогодні Сергій повернувся до роботи в університеті. Він допомагає військовослужбовцям, які хочуть здобути освіту, консультує родини полонених, розповідає суспільству про досвід полону та адаптації.

Він планує й далі займатися громадською діяльністю та підтримкою ЗСУ й ветеранів. А в майбутньому хоче повернутися до природоохоронної сфери, за якою навчався.

«Зараз я вважаю, що кожен з нас має настільки, наскільки він може, а краще, навіть більше, ніж він може, допомагати в усіх можливих планах для Збройних сил, для ветеранів, для тих, хто повернувся з полону. Тому я буду займатися громадською діяльністю зараз. Але в майбутньому мрію розвиватися в природоохоронній сфері. Відвідати парки та заповідники, це мене дуже цікавить».

---