Життя на протезах: історія азовця, який втратив ноги на війні

Радислав Филько пішов на фронт добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 19 років. Та попри вік і відсутність бойового досвіду хлопцю вдалося долучитися до одного із найпотужніших підрозділів Нацгвардії України — бригади «Азов». У жовтні 2023 року під час виконання одного з бойових завдань Радислав потрапив під мінометний обстріл. Це сталося на Луганщині, поблизу Серебрянського лісу. Одна з мін розірвалася прямо біля нього – хлопець втратив обидві ноги.

Тоді думав – життя скінчилося, але врятували побратими. Далі на захисника чекали кілька операцій та протезування. Нині триває реабілітація. Водночас Радислав відвідує акції на підтримку військовополонених і мріє знову почати вільно ходити, щоб допомагати іншим воїнам виборювати нашу перемогу. 

Захищати, не можна ігнорувати 

Де саме у цьому реченні поставити кому уродженець Сумщини Радислав Филько не вагався ані секунди. Коли почалася велика війна хлопцю було лише 19 років. Та попри вік і відсутність бойового досвіду, у перші ж дні повномасштабного вторгнення він без вагань пішов у військкомат. Бо чітко розумів, що не може залишитися осторонь, коли ворог намагається знищити його рідну країну.  Найбільше  тоді переймалася його мама, адже на той  момент на фронті вже перебував її чоловік, батько Радислава. 

«Це було неймовірно тяжко. Куди я тільки не просився, куди тільки не пробував, куди тільки не писав. Усюди просили бойовий досвід, абсолютно усюди. Але потім, коли вийшла “Гвардія наступу” (рекрутингова кампанія МВС України, яку запустили з метою сформувати нові штурмові бригади – ред.), я такий: “Це мій шанс, я не можу його втратити”», – згадує захисник. 

І не втратив – написав заявку на вступ у «Гвардію». Так він опинився в одному з найпотужніших підрозділів Нацгвардії України – бригаді «Азов». 

«Підготовка тривала майже пів року. Тобто, часу було вдосталь. Кожен день — тренування, медицина, теорія, стрільби. Потім отримав шеврони і потрапив у бойову роту», – розповідає Радислав. 

«Я був впевнений, що це кінець»

У жовтні 2023-го підрозділ Радислава перебував на Луганщині. Під час виконання одного з бойових завдань в районі Серебрянського лісу хлопці потрапили під мінометний обстріл. Ворожа міна вибухнула просто біля ніг Радислава. 

«Це було рано вранці. Поверталися з побратимом до позицій. Нас “зрисував” дрон ворожий і почався обстріл 82-го міномету. “Прильота” було, мабуть, чотири, але перший впав саме біля мене»,  – ділиться азовець.

До окопів було метрів 100, але самотужки дістатися до них Радислав не міг, адже лишився обох ніг. Перше, про що подумав: »Це – кінець», а потім зібрався з силами, накинув на ноги турнікет і закричав: «Трьохсотий!» Радислава почули побратими – на носилках евакуювали його до стабілізаційного пункту (місця, де надають першу медичну допомогу після поранення – ред.).

«Я весь час був у свідомості, намагався жартувати попри сильний біль. Укололи знеболювальне. Періодично я непритомнів і приходив до тями. Останнє, що пам’ятаю – стеля стабпункту. Тоді я остаточно “вимкнувся”», – ділиться Радислав.

Отямився вже у Дніпрі, в лікарні Мечникова. Медики повідомили, що ампутували йому обидві ноги. Але військовий не пав духом. Каже, був впевнений, що зможе ходити на протезах. А ось розповісти рідним, особливо мамі, про те, що сталося хлопець наважився не одразу. 

«Я зателефонував мамі, сказав, що отримав маленьке поранення. Типу, ти тільки не переживай. Вона: “Радік, що сталось?” Намагався потягнути, підготувати її до того, що я їй скажу. Зрозуміло, це була істерика, сльози. Але на наступний день вона приїхала до мене, побачила, що я лежу, посміхаюсь і трохи заспокоїлась», – розповідає захисник.  

Потім Радислава доправили до Києва. Там йому зробили ще три операції. Далі – почалася реабілітація.

«Жити із протезами непросто, але можливо» 

Тривалий час Радислава мучили фантомні болі, було важко виконати навіть найпростіші дії, наприклад, повернутися на ліжку. У вересні 2024 року його протезували. Спочатку – в Україні, потім – у США. 

«Наша держава виділяє на протезування конкретну суму грошей і  ми можемо купити  коліна. Так, їх можна обрати, але, умовно, обирають серед поганого і поганого. Коли я приїхав до Америки, я одягнув інше коліно, нові протези. Я почав ходити по вулиці. Зі старими протезами я цього не міг. Я не міг ходити по сходах і це не тому, що в мене не вистачало практики, а тому, що це було неможливо. Це був постійний біль», – зауважує ветеран. 

На всіх етапах лікування військового супроводжувала патронатна служба «Азову» – допомагала з документами, пошуком фахівців, логістикою. А ось протезування та реабілітацію на себе взяв американський благодійний фонд «Protez Foundation», філія якого, зокрема, знаходиться у Києві. 

«Ми надаємо пацієнтам безкоштовну реабілітацію і протезування. Здебільшого, це пацієнти, які протезуються саме у нас. Тобто ми займаємося тільки після ампутацій. У нас є черга, ми виготовляємо протези і потім з пацієнтами, які отримали у нас протезування, далі займаємось. Для того, щоб потрапити до нас потрібно заповнити заявку, яку ви можете знайти на нашому сайті Prosthetics for Ukraine», – розповідає фізична терапевтка «Protez Foundation center» у Києві Вікторія Ковальчук.

За словами Радислава, адаптація до протеза вимагає терпіння. Зокрема потрібен час, щоб навчитися правильно розподіляти вагу і зберігати баланс, а м’язи і суглоби мають адаптуватися до нових умов руху. Тому треба регулярно тренуватися.

 «Людина після поранення не хоче почуватися безпомічною»

Під час повернення до цивільного життя на Радислава чекала низка інших випробувань. Зокрема, побутова адаптація. На думку захисника, Україна має стати більш інклюзивною. Зокрема має створити безбар’єрне середовище.

«Уже майже три роки повномасштабної війни, а таких базових речей, як-от пандуси, досі немає. Розумію, що на візку я не зможу поїхати, куди захочу», – наголошує Радислав.

Окрім фізичної реабілітації знадобилася реабілітація психологічна. Адже після поранення чоловіку було важко не тільки звикнути до нових умов життя, але й до поведінки оточуючих. 

«Майже всі цивільні, як би це грубо не звучало, ніколи не зрозуміють військового, ніколи не відчують те, що він пережив там (на фронті – ред.), те, що відчуває після поранення. Тому ми потребуємо трохи більше взаємоповаги. Нам не потрібні прояви жалю, має бути повага», – каже ветеран. 

Відновитися морально Радиславу допомогли заняття з психологом, але ще більше – зустрічі з побратимами. 

«Ти в будь-який час можеш їм подзвонити, сказати, що треба кудись поїхати. Вони прийдуть, заберуть тебе. І ти гарно проводиш з ними час, ти зрозумієш, що ти не один в цьому світі», – ділиться Радислав. 

Також хлопець почав займатися дайвингом. Каже, для нього це ще один вид терапії. І фізичної, і психологічної. Перші заняття проходили у басейні, потім – на свіжому повітрі. 

«Дайвінг після ампутації — це дуже круто. Це нові емоції, це природа, це відпочинок, це щось нове, коли ти під водою на глибині 15 метрів, ти розумієш, що окрім тебе нема нікого і бути не може, ти один. Ти просто дивишся на ту красу, яка знаходиться внизу, і це дуже круто», – розповідає захисник.

Найбільша мрія – Перемога 

Нині Радислав має намір розвивати власний бренд одягу у мілітарі-цивільному стилі та допомагати своїм побратимам волонтерством. А ще він регулярно бере участь в акціях на підтримку військовополонених, бо для нього це – питання поваги та честі. 

«Розумієте, коли ти приходиш і бачиш сльози мами, яка каже, що її син більше двох років у полоні, його там або засудили, або вона взагалі не знає, що з ним – це дуже страшно. Ці  хлопці були готові віддати своє життя заради нас, віддати життя за мене, за мою сім’ю. Тому я вважаю, що я повинен боротися до того моменту, поки всі вони не будуть вдома. І кожен із нас повинен це робити. Перемога України залежить від кожного з нас!»

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення України». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

---