«Життя триває і треба встигнути його прожити»: історія Івана Сороки, який втратив зір на війні

Іван Сорока — ветеран 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У серпні 2022 року під час боїв за Бахмут він втратив зір і зазнав важких ушкоджень рук. Сьогодні Іван — тато, блогер і волонтер, який допомагає іншим ветеранам, що пережили подібне.

Зі зброєю в руках — від перших днів

Іван долучився до захисту України вранці 24 лютого 2022 року.

«Моя служба розпочалася з моменту повномасштабного вторгнення. Зранку я вже був у військкоматі. І 26 лютого ми вже були на обороні Київської області в селищі Мощун. Тримали лінію оборони до квітня», — згадує ветеран.

Після деокупації Київщини бригада, в якій служив Іван — 72 ОМБр імені Чорних Запорожців — вирушила на північ, ближче до кордону з Білоруссю. А вже в червні їх перекинули на схід — під Бахмут.

«Були ближче до самої Горлівки, тому що ми бачили навіть, як по Горлівці їздить громадський транспорт. Чутно було церкви по недільних службах, як на долоні все було».

«Пішки з амуніцією — п’ять кілометрів»

У бригаді Іван спочатку був автоматником, а згодом — кулеметником. Виконував типові для піхоти завдання — окопи, оборона, утримання позицій.

У серпні 2022 року його підрозділ потрапив під потужний артобстріл на Донеччині.

«Ми знали, що скоро будемо виходити з позицій — не було змоги тримати оборону: не вистачало людей, позиції розбиті, постійні атаки. 3 серпня вночі почали відхід. Пройшли з амуніцією десь п’ять кілометрів пішки, ще трохи транспортування, і нас привезли до Травневого. Саме там і накрило», — розповідає Іван.

Вони йшли відкритим полем до укриття, залишалося менше ніж 200 метрів. І саме тоді стався ворожий артобстріл.

«Ми були в самому епіцентрі. Було одразу троє поранених і один загиблий. Але швидка евакуація врятувала мені життя», — каже Іван.

У Бахмуті бойові медики надали першу допомогу, стабілізували стан.

«Спочатку попрощався з життям. Але хлопці наклали турнікети, допомогли. Потім в останньому стабпункті в Бахмуті я був ще дві доби без свідомості. У цей час мені переливали кров», — згадує ветеран.

До тями він прийшов уже в дорозі до госпіталю в Дніпрі — 5 серпня. Стан був критичний, але завдяки медикам Іван вижив.

«Я був підключений до апарату дихання, трубки заважали навіть лежати. Але медики робили все, щоб зберегти мені руки, ноги — і їм це вдалося».

Після поранення — нове життя

Поранення змінило все: Іван повністю втратив зір — одне око видалили, інше залишили, але воно зменшується. Його тіло тепер з уламками та титаном у руці.

«Життя змінилося повністю. До і після — це дві різні людини. Після поранення я вчився жити заново, сприймати світ по-новому», — говорить він.

Попри травму, Іван одружився, став батьком. Каже, що саме підтримка дружини допомогла йому не зламатися.

 

«Вона постійно була поруч — їздила в усі госпіталі, навіть із Києва в Одесу. Її підтримка — найголовніше, що допомогло не опустити руки».

Іван пройшов три програми реабілітації за рік. Першу — у 2023 році в паралімпійському центрі в Сянках на Львівщині.

«Мені зателефонував ветеран АТО, який втратив зір ще у 2016-му. Він запропонував поїхати на реабілітацію. І це був поворотний момент», — згадує Іван.

Програма була насиченою: до шести занять щодня.«Фізіотерапевти, орієнтування, навчання користуванню гаджетами, навіть скандинавська ходьба. 

Від ветерана — ветеранам

Сьогодні Іван допомагає іншим. Він став частиною благодійного фонду «Побачимо перемогу», який підтримує ветеранів із втратою зору.

«Ми знаходимо хлопців ще в госпіталі. Бо держава фактично залишає їх на самоті. А ми ведемо від перших днів: підтримка, реабілітації, адаптація», — каже він.

Фонд допомагає з обладнанням, технічними засобами, реабілітаційними програмами. 

Сам Іван користується озвучувальними програмами на телефоні та комп’ютері, спеціальними тонометрами, вагами, детекторами рідини. Але більшість пристосувань — з-за кордону.

«У Європі чи США це вже норма. Там — розумні будинки, побут повністю підконтрольний незрячим. А в нас — тільки починає з’являтись. І то — багато чого недоступне», — пояснює він.

Плани і мрії

Іван веде гастроблог, допомагає виховувати сина, підтримує побратимів і мріє про нову професію.

«Хочу вступити на історичний факультет, пов’язати своє життя з історією», — каже ветеран.

Його головна мрія — закінчення війни. А поки — робота над собою, турбота про сім’ю і допомога тим, хто зараз стоїть на тому ж складному шляху, яким пройшов він сам.

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---