«Ми встали з колін і побачили подальший шлях»: як переселенка з Лисичанська відкрила ветеранський бізнес у Львові

Вона втратила дім, бізнес і звичне життя, виїхавши з Лисичанська за 15 хвилин, в ніч перед повномасштабним вторгненням. А потім у Львові змогла почати з нуля — створила творчу майстерню, яка стала не лише справою, а й способом триматися.

Історія Марини Тітаренко — про втрати, силу рухатися далі і бізнес, що народжується навіть у найскладніших обставинах.

«Я думала,  зараз наші відженуть ворогів — і все буде добре»

«До початку великої війни я займалася аеродизайном. У мене було два магазини у Лисичанську — продавали товари для свят, організовували й оформлювали різні заходи. Але напередодні повномасштабного вторгнення я вирішила, що треба виїжджати з міста. Мій чоловік Андрій — військовий, він захищав Луганський напрямок, і я вважала, що нам із донькою залишатися в Лисичанську небезпечно. Тож увечері 23 лютого ми з Марією сіли в машину і за 15 хвилин виїхали. Пізніше дізналися, що всі наші робочі приміщення та обладнання згоріли через обстріли. Із дому ми також нічого не взяли, окрім теплого костюма та взуття. Ну що ти забереш?».

«Я не збиралася далеко від’їжджати, бо хотіла бути поряд із чоловіком»

«Знаючи, що він рухається трасою на Дніпро, я їхала в тому ж напрямку. Згодом одна знайома, з якою ми спілкувалися лише телефоном і яку я жодного разу не бачила особисто, запросила мене до себе — так ми опинилися в Першотравенському, це Дніпропетровська область. Там ми провели наступні три місяці. У цей час чоловік із побратимами тримав лінію оборони в Кремінських лісах. Потім ми деякий час жили у Дніпрі: поїхали туди на церемонію поховання чоловікового побратима і залишилися. Я продовжувала чекати на свого Андрія. А коли його після ротації направили до Львова, ми поїхали за ним. Це було наприкінці літа 2022 року. До речі, раніше ми щороку навесні їздили в гори через усю Україну й обов’язково заїжджали до Львова — на каву, за якоюсь хендмейд-іграшкою».

«Місто Лева дуже підтримує розвиток ветеранського бізнесу»

«У Львові жодних знайомих не було, але я людина активна, тому почала діяти: записалася до благодійного фонду і стала волонтеркою. З часом з’явилися перші знайомі. Потім сказала доньці, що треба чимось займатися, щоб не сидіти і не дивитися у стелю. Так я дізналася, що на базі Львівської міськради проходять курси підприємництва, на які можуть потрапити ветерани та члени їхніх родин. Є постійна підтримка — наприклад, ветеранський ярмарок, який цього року щонеділі відбувається на площі Ринок. Для нас це абсолютно безкоштовно. Тут і хлопці, які мають серйозні поранення, і колишні військовополонені, і дружини, які ще чекають на своїх рідних. Кожен ветеран чи його дружина, які проживають у Львівській області, можуть отримати грошову підтримку на закупівлю обладнання. Таку допомогу отримали і ми: купили перший принтер і почали друкувати. Так у 2022 році виникла наша творча майстерня — “Дивна птаха”. Назву вигадала донька, вона ж намалювала логотип».

«Самотужки з усім розбираємося та дізнаємося про нові тенденції»

«Спочатку в нас був один різновид чашок і листівки. Наразі маємо широкий вибір: і термочашки, і керамічні. Ми почали друкувати на сумках — з’явилися шопери. Активно працюємо з порцеляною. Марія створила дуже красиву серію зі Львовом — вона надихнулася містом. Вироби з цієї серії представлені в туристичних крамничках у вигляді стаканів. Поліграфія для нас — нова справа, тож зараз пробуємо різні види друку. Наприклад, раніше друкували на штучному льоні, а тепер — на натуральній тканині. Мені завжди хочеться зробити щось складне і водночас цікаве. Ті ж листівки: відкриваєш — і вони ніби 3D. У мене є плотер — пристрій для високоточного широкоформатного друку, тож я вчуся якісно працювати з ним».

«Коли ти залишаєшся без домівки — обережніше підходиш до всього»

«Якось небезпечно занурюватися з головою у справу, хоча я все ж таки вже 20 років підприємиця. Щодо мотивації, родина завжди надихає. Ми пережили важку втрату: у 2019 році в армії загинув син, але ми встали з колін і побачили подальший шлях. Це загартувало нас, зробило сильнішими. У мене є своя філософія життя: я бачу і розумію, що в будь-якій ситуації посмішка і позитивна фраза можуть вирішити багато проблем. У нас така позиція: ми підбираємо ті фрази, створюємо ті малюнки, подивившись на які людина посміхнеться і їй стане легше. Коли мені здається, що щось не виходить, чоловік каже, що треба просто отримувати задоволення від процесу. Створювати вироби й не задумуватися. Я тоді все відпускаю і починаю знову з гарним настроєм. Але іноді важко щось створювати, коли мій чоловік у гарячих точках. І Бахмут був, і Святогірськ, і ті ж Кремінські ліси. Треба жити далі, бачити промінь світла й одночасно чекати на дзвінок, бо сім’ї військових живуть на контакті. Ти бачиш, що є телефон, є зв’язок — значить, усе добре».

Інтерв’ю авторства Вікторії Луцюк відредаговане та підготовлене до публікації редакцією «Точки Сходу» без зміни змісту та контексту.

---

---