На роковини війни говоримо про Маріуполь: людська ціна перших місяців вторгнення

Авіанальоти. Гуманітарна блокада. Могили у дворах. Через чотири роки повномасштабної війни ці слова більше нікого не шокують — ані в Україні, ані на Заході.

Маріуполь став першим містом, яке опинилося в повному оточенні й відчайдушно боролося за шанс вижити. Маріуполь — це його військові й цивільні, заблоковані окупантами. У місті не залишилося жодного клаптика землі, куди б не впав уламок російської зброї.

У цьому тексті — не нові свідчення. Але саме ті, які має знати кожен. Щоб ніхто не смів переписати історію. Бо трагедія Маріуполя — це не просто війна. Це облога, голод, безвісти зниклі та ненароджені. Це — вбивства.

До роковин повномасштабного вторгнення «Точка Сходу» разом з Архівом Війни публікують спільний матеріал на основі свідчень маріупольців, які пережили найстрашніше у своєму житті — і вижили.

До 24 лютого

Маріуполь до 24 лютого жив звичайним життям. Попри війну з 2014 року, місто працювало, будувалося, приймало переселенців з Донеччини та Луганщини. У 2015-му мікрорайон «Східний» уже пережив обстріл «Градами». І це перше, що розповідають маріупольці, коли їх питають про війну. Бо вони побачили смерть ще тоді.

Валентина Плужник як раз з Лівобережжя і згадує, що 24 січня 2015 року бойовики «ДНР» обстріляли цивільних о 9 ранку. Люди йшли на ринок, були на подвір’ях.

«У той дитячий садочок, де ходив мій внук, влетів снаряд. Поруч жили діти і я побігла до них, аби дізнатися, що все в порядку».

За даними Маріупольської міської ради, тоді загинула 31 людина. Понад 100 містян дістали поранення. Снаряди пошкодили понад 100 будівель.

І попри це, у 2022 році маріупольці сподівалися, що масштабної війни не буде. Або не буде принаймні такої, якою вона сталася.

Всередині лютого попри тривожні новини та повідомлення від іноземних медіа, в місті було переважно спокійно. Приїжджав президент Володимир Зеленський, який зустрівся з військовими. Ніби заспокоїв – з обороною все добре. Також у місті був олігарх Рінат Ахметов. Тоді він ледь не вперше за 10 років показався на людях – і частина маріупольців думали: це ж щось має означати.

Думали та запасалися їжею. Валентина Плужник зробила невеликі запаси круп і цукру.

Уранці 24 лютого 2022 року сумнівів не залишилось.

Оточення

О п’ятій ранку Україна прокинулася від потужних вибухів не тільки на Донбасі. В перший же день у столиці починають працювати російські диверсанти, а в аеропорту Гостомеля висаджується ворожий десант. Армія РФ планує йти на Київ.

У Маріуполі люди, ніби звиклі до вибухів, лякаються – бо росіяни підняли авіацію, почали обстріли артилерією.

У перші дні ще був зв’язок і світло. Руслана Загородня каже, що до 4 березня вони бачили новини з Києва. А потім — повна блокада. Місто відрізали. Зникли вода, газ, електрика.

«З першого дня була евакуація поїздами. Так у мене виїхала мама, але я з дітьми вирішили залишитися спочатку, а коли наважилася, то росіяни вже перебили колії», — згадує Руслана.

Тоді ще люди виїжджали автівками, але за декілька днів дороги були перекриті, бо місто оточили з трьох сторін:

«Пішли вже такі чутки, що військові не випускають з Маріуполя».

Ті, хто не встиг або не наважився евакуюватися, опинилися в місті без світла і води, без газу й опалення, без мобільного зв’язку та інтернету. Найстрашніше ж було те, що обстріли не припинялися: танки, авіація, кораблі в морі та артилерія били по житлових кварталах. Усе це летіло в цивільних людей, розгублених і виснажених, які вже не розуміли, що буде далі. І чи буде взагалі.

Побут під бомбами

Галина Мороховська працювала завідувачкою гуртожитку біля драмтеатру. До 2022 році в ньому жили переселенці – нові маріупольці, як їх називали в місті. І вже 26 лютого до неї привезли 140 людей із Сартани після авіаударів. Вона залишилася на роботі — допомагати:

«Ми зробили свій хаб. Готували, роздавали їжу. Поки міська рада могла — підвозили воду і продукти».

Коли зник газ, люди вийшли готувати на вулицю. Палили палети, варили великі каструлі, розбавляли кип’ятком, щоб вистачило всім. Поруч падали бомби. Так було чи не у всіх, хто жив в багатоповерхівках. Біля під’їздів люди організовували багаття та єдналися з сусідами, аби приготувати їжу.

«Кину картоплю — і в підвал, — згадує Галина. — Чую свист, вибух, уламки цокотять. Було страшно, бо знали, що люди гинули просто, коли готували їжу».

У бомбосховищі колишнього хлібозаводу, куди перебралася родина Валентини Плужник, було семеро дітей. Свічки швидко згоріли. Підгузки закінчилися. А воду топили зі снігу.  В тому березні всі згадують, що зима не хотіла покидати Маріуполь – мороз сягав мінус десяти.

«Спочатку ми вицідили батареї опалення. Потім змітали сніг з козирка і топили», — каже Валентина.

Валерій Мігас згадує, що в середині березня після декількох днів у бомбосховищі на Лівобережжі, йому вдалося вибратися у Приморський район. Тоді ризикнули та переїхали через усе місто. Дорога була небезпечною: обстріли не стихали, вулиці були порожніми, подекуди горіли будинки. У Приморському районі, біля пляжу «Піщаний», його прихистили друзі — власники невеликого кафе.

«Ми також палили дровами. Власниця кафе прихистила людей, готувала їсти, годувала дітей, які приходили з навколишніх домівок».

Так люди єдналися та допомагали один одному, хто чим може. На чоловіків випадала важка робота – наколоти дрова, принести воду з колодязів. А іноді – доводилося виносити загиблих із зруйнованих осель. Через морози тіла клали на веранди, не просто на вулицю.

Обстріли, які не вщухали

Місто стискали з усіх боків. Із моря працювала артилерія, заходили літаки, били по лікарнях, школах, житлових кварталах. 15 березня авіабомба влучила у гуртожиток Галини в Центральному районі міста. Люди вважали, що центр має бути безпечніший, ніж околиці. Але ні.

Доньку Галини привалило плитами, вона втратила око. Чергова загинула на місці. Саму Галину засипало уламками.

«Тиша, пил, нічого не видно. Я сама вибралася з-під завалів і шукала доньку. Кричала: де Наташа, де вона? Вже потім мені зять розказував, що, і так, дочку привалило повністю, тільки ноги були видно», — каже вона.

Їх доправили до лікарні, витягнули великі уламки з обличчя, обробили рани зеленкою. Згодом їм вдалося виїхати у Запоріжжя, там жінок одразу доставили у лікарню.

Їхні шрами і досі нагадують про ті події – болять на холоді й печуть після довгого перебування на сонці.

Досі невідомо, скільки людей загинуло в Маріуполі. У середині березня, перебігаючи містом, Руслана Загородня бачила, як жінку поховали просто посеред дороги — у неглибокій ямі.

«І ще тоді я на власні очі побачила, що таке вуличні бої. Коли добігла до «Будинку зв’язку» навколо не було жодної людини. Думала, як мені добігти до сина на Бахчіваджі. Обрала шлях через поліклініку і вже за хвилину ракета влучила саме туди, куди я спершу збиралася бігти – іншою вулицею. Я зрозуміла, що могла там загинути», — розповідає вона.

Після окупації росіяни збирали тіла загиблих і скидали їх у траншеї, а згодом перепоховували на кладовищах. Декого — навіть без імен, лише з порядковими номерами.

Маріупольці розповідають і про тих, хто загинув у підвалах. Завали часто не розбирали — будівлі просто зносили дощенту, а разом із уламками вивозили й тіла.

«Знайомство» з окупантами

Коли російські військові зайшли в місто, шукали «азовців», заходили по домівках.

«Вони дуже боялись азовців, шукали їх там під будь-яким каменем», — каже Руслана Загородня.

Росіяни приходили до неї додому у Кальміуському районі з обшуком. Питали, чи є хтось у підвалі.

«Я кажу, так ти можеш зайти подивитись. Але він не пішов. І ще сказав: що думаєте, я тут хочу знаходитись?».

Руслана згадує, що дивилася на нього й думала: якби справді не хотів бути тут, його б тут не було.

Після 15 березня люди дізналися, що є шанс вибратися з міста. Коли намагалися виїхати, на машини чіпляли білі ганчірки, писали «Діти». Це було радше для самозаспокоєння, каже Валентина Плужник. Вона виїжджала 18 березня. На кожному блокпості — російські військові.

«Просили закурити, але у нас не було. Перевіряли документи, змушували чоловіків піднімати штани, шукали татуювання», — каже вона.

Скільки людей тоді зникло — так само невідомо, як і те, скільки з них досі залишаються в полоні. Росіяни захоплювали волонтерів, родичів військових, звичайних цивільних — усіх, у кого знаходили бодай щось проукраїнське: прапор, книжку, татуювання.

Полон став окремою трагічною сторінкою Маріуполя — не лише для його оборонців, а й для мирних жителів. Людей утримують і катують лише тому, що окупанти можуть собі це дозволити.

Міф про «очікування Росії»

Свідчення людей руйнують тезу, що Маріуполь «чекав» на Росію. Місто вже у 2014-му вистояло і не прийняло «русский мир». Волонтери, як Валерій Мігас, із 2014 року допомагали українським військовим. Родини ховали загиблих ще тоді.

«Мені важливо, під яким прапором жити», — каже Руслана Завгородня.

Саме тому вона з дітьми виїхала на підконтрольну Україні територію.

А Галина Мороховська працює у Києві в центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь», де так само продовжує допомагати маріупольцям.

Ці історії зібрані у документальному фільмі «Маріуполь: свідчення тих, хто вижив» на YouTube-каналі Архіву Війни.

Три дні – саме за стільки часу Володимир Путін планував окупувати нашу країну. Військові кажуть, що саме Маріуполь дав Києву дорогоцінний час. І тепер уже п’ятий рік Україна тримає оборону проти «другої» армії світу.

Читайте також: «Будемо святкувати другий день народження». Тетяна та її мама вижили в драмтеатрі Маріуполя

---

---