«Нарешті відчуваю спокій, бо перебуваю на боці своєї країни»: як Вікторія виїхала з Криму до Києва
Вікторія Полфунтікова прожила в окупованому Криму до 2025 року. Вона виросла в проросійській родині, навчалася журналістиці в університеті, де замість професії їй нав’язували пропаганду, і зрештою вирішила виїхати до України.
Як каже Вікторія, їй вдалося самостійно розібратися, «наскільки насправді погана Росія».
Дівчина виїхала через Білорусь, де оформила «білий паспорт». А згодом в Києві отримала український документ.
Тепер Вікторія нарешті почувається вдома — серед своїх.
Про це вона розповіла у нашому проєкті «Молодість в окупації».
Як кримчанка зберігала українську ідентичність в окупації
Вікторія Полфунтікова родом із Бахчисарая. В окупованому Криму вона прожила до 2025 року. Росіяни окупували Крим, коли дівчині було 11 років. Тоді вона ще не до кінця розуміла, що відбувається і що означає прихід Росії на півострів.
«Коли був 2014 рік, я була зовсім маленька і не розуміла, що відбувається. Росія прийшла — ну, прийшла. Я просто не могла усвідомити, що це означає. Але з кожним роком я дорослішала, окупація тривала, і багато чого змінювалося», — розповідає Вікторія.
Поступово дівчина почала самостійно цікавитися подіями в Україні та шукати інформацію, яка допомогла б їй сформувати власну думку. Одним із перших поштовхів стала музика. Приблизно у 14 років близька людина показала Вікторії пісню «Воїни світла» гурту «Ляпіс Трубецкой» із фанатським кліпом, у якому були кадри Революції Гідності.
До того про Майдан дівчина чула переважно з проросійських джерел: його подавали як переворот, організований США. Але після перегляду відео вона вирішила самостійно розібратися в подіях.
«Тоді я вперше почала самостійно читати про Майдан, а не просто слухати, що мені розповідають інші. Мені стало цікаво дізнатися, як усе було насправді, і сформувати власну думку», — каже вона.
Відтоді Вікторія дедалі більше цікавилася українською тематикою: читала, вивчала історію, стежила за українськими блогерами. За її словами, багато кримчан також дивилися український контент.
До початку повномасштабного вторгнення у Вікторії вже сформувалася звичка критично ставитися до інформації та не сприймати на віру все, що говорять навколо.
«Я вже щось читала самостійно, тому в мене була позиція людини, яка сумнівається в тому, що їй кажуть. Мені здається, цю тверезість можна виховувати в собі, якщо постійно ставити запитання: а що було насправді, а як усе відбувалося?» — пояснює дівчина.
Водночас зберігати критичне мислення в окупації було непросто. Вікторія навчалася в кримській школі, згодом — в університеті. Тема України постійно з’являлася в освітньому середовищі, але переважно в негативному контексті.
Особливо багато змін, за її словами, відбулося після 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення змусило інакше подивитися на Росію та її дії.
«Якщо до повномасштабної війни ти ще міг у чомусь сумніватися, то після її початку починаєш розуміти, що щось відбувається зовсім не так. Повномасштабна війна показала, наскільки насправді погана Росія», — говорить Вікторія.
Замість журналістики — пропаганда
Ще до початку повномасштабного вторгнення Вікторія вступила до університету в Криму на журналістику. Вона сподівалася, що її все ж навчатимуть професії: основам роботи журналіста, пошуку інформації та підготовки матеріалів.
Перші пів року навчання, за її словами, ще були схожими на звичайний освітній процес. Але після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася.
«Коли почалася повномасштабна війна, усе перетворилося на постійну пропаганду на заняттях. Нам пояснювали, як і про що ми маємо говорити та писати як майбутні журналісти», — згадує Вікторія.
Одним із найяскравіших прикладів вона називає реакцію викладачів на масове вбивство цивільних у Бучі. На заняттях студентам розповідали, що це була нібито постановка.
«Ми приходили на пару, а нам пояснювали, як правильно про це писати й говорити. Розповідали, чому це була постановка, чому це був театр. Потім стається наступна трагедія — і ми знову приходимо в університет, де нам пояснюють, що відбулося і як про це потрібно говорити», — розповідає дівчина.
З кожним роком повномасштабної війни пропаганди ставало більше. Якщо спочатку на заняттях просто постійно обговорювали Україну як головну тему новин, то згодом студентам фактично нав’язували єдину допустиму позицію. Можливості сформувати власний погляд на події ставало дедалі менше.
Однією з причин продовжувати навчання, для Віки був страх відрахуватися й пояснювати батькам, чому вона не закінчила університет.
Водночас саме навчання журналістиці та повномасштабна війна дедалі більше переконували її, що залишатися в окупованому Криму вона не хоче.
«Усе це — і війна, і навчання, де я щодня чула про погану Україну, — постійно підштовхувало мене до думки, що потрібно виїжджати. Я розуміла, що не зможу залишатися в Криму в такому контексті», — пояснює Вікторія.
Підготовка до виїзду з Криму
Думка про виїзд з окупованого Криму з’явилася у Вікторії ще до початку повномасштабної війни. Вона почала шукати інформацію про те, як потрапити на підконтрольну Україні територію та оформити українські документи. Але тоді дівчина зіткнулася з проблемою: за інформацією, яку знайшла, для отримання українського паспорта їй потрібно було троє свідків, які могли б підтвердити її особу за українськими документами.
Це здавалося майже нездійсненним. Родичі Вікторії мають проросійські погляди, а українських документів у сім’ї майже не залишилося. Тому тоді дівчина вирішила відкласти виїзд.
Після початку повномасштабної війни вона почала уважніше стежити за історіями людей, які залишали Крим та інші окуповані території. Допоміг у цьому Telegram-канал «Шлях до паспорту».
Його створив колишній адміністратор університетської спільноти у російській соцмережі «ВКонтакте». Після того як він опублікував допис «Нет войне», проти нього склали адміністративний протокол за дискредитацію російської армії та призначили штраф. Згодом чоловік виїхав з окупації й почав збирати в Telegram досвід інших людей.
Учасники каналу розповідали, якими маршрутами виїжджали, через які кордони проходили, як розв’язували проблеми з документами та з якими труднощами стикалися дорогою.
«Я просто читала в чаті, як люди проходять через усе це. Вони ділилися своїм досвідом, і поступово я почала розуміти, що мені потрібно робити, якщо вирішу виїжджати», — згадує вона.
Остаточно замислитися над виїздом Вікторію змусило навчання. На третьому курсі її одногрупники почали проходити журналістську практику. Але дівчина зрозуміла, що не хоче працювати в російських медіа навіть протягом короткого часу.
«Я не хотіла йти на практику, бо це означало б працювати російським журналістом. Не хотіла писати те, що маю писати, і говорити те, у що не вірю. Тоді я зрозуміла, що не зможу тут залишатися й працювати. Потрібно готувати план виїзду», — розповідає Вікторія.
Дівчина почала планувати маршрут і відкладати гроші. Після отримання диплома Вікторія мала і гроші на дорогу, і зібрану в каналі інформацію.
За її словами, без Telegram-каналу навряд чи вона знала б, де шукати інформацію про виїзд. Про волонтерські організації, які допомагають людям залишити окупацію, дівчина дізналася вже після приїзду до Києва. Тут вона познайомилася з іншими переселенцями, які розповіли, через які організації можна було виїхати.
«Я слухала їхні історії й думала: “Боже, а я навіть не знала, що такі організації існують”. Коли я жила в Криму, мені взагалі не траплялася інформація про них», — каже Вікторія.
Дорога через Росію та Білорусь
Щоб виїхати з Криму, Вікторії довелося прокласти маршрут через Росію та Білорусь, аби оформити посвідчення особи на повернення в Україну — так званий білий паспорт. Після подання заяви вона повернулася до Криму чекати на відповідь. Згодом із консульства зателефонували й повідомили, що відповідь надійшла, але не уточнили, позитивна вона чи негативна.
«Я не розуміла, мене знайшли в реєстрах чи ні. Не знала, чи їхати вже з речами, чи повертатися додому. Тому вирішила знову поїхати до Мінська й особисто запитати в консульстві, чи видадуть мені документ», — розповідає Вікторія.
Посвідчення їй видали. Дівчина повернулася до Криму, зібрала речі й вирушила в дорогу вже остаточно. Загалом до Білорусі їй довелося їздити тричі.
Окремим випробуванням стали перевірки на кордоні між Росією та Білоруссю. Вікторія їздила автобусом і лише згодом дізналася, що потягом цей маршрут проходити простіше. В автобусі прикордонники перевіряли документи пасажирів.
Російський паспорт Вікторії привертав увагу через місце народження — Крим, Україна. Під час однієї з перевірок прикордонник запитав, чи завжди вона була громадянкою Росії.
«Я не зрозуміла запитання. Кажу: “Ну, я отримала паспорт у 2017 році, відтоді й громадянка”. А він почав перевіряти документи», — згадує дівчина.
За її словами, у людей, чиї документи містять згадки про українське походження або місце народження на окупованих територіях, можуть виникати додаткові перевірки. У її випадку документи забирали для перевірки, а також збирали технічні дані телефону, зокрема IMEI.
«Я тоді зрозуміла, що не має значення, скільки років ти живеш у Росії, чи отримав російський паспорт, чи переїхав туди з України. Якщо ти народився в Криму, Донецьку або Луганську, до тебе все одно ставляться з підозрою», — каже Вікторія.
Вікторія успішно пройшла перевірки з білоруського та українського боків і нарешті опинилася на підконтрольній Україні території.
«Мені казали, що СБУ посадить мене в підвал»
Рішення виїхати з Криму Вікторії було непросто пояснити навіть власній родині. Рідніродичам. Вони намагалися її переконати, що в Україні на неї чекають проблеми, а українські спецслужби нібито можуть затримати й допитувати.
«Я пішла розмовляти з родичами, пояснювати, що хочу поїхати в Україну. Казала, що повернуся. Але реакція була максимально негативна. Мене лякали, що СБУ посадить у підвал, що мене ніхто не пропустить в Україну», — згадує Вікторія.
Зрештою дівчина вирішила не переконувати рідних. Вона отримала посвідчення особи на повернення в Україну, мовчки зібрала речі й вирушила до пункту пропуску. Про те, що вона вже перебуває в Києві, Вікторія повідомила родичам лише на третій день після приїзду.
«Я просто написала: “Привіт, я в Києві”. І тоді почалося. Мені розповідали, що мене обманюють, що я не громадянка України й не маю тут жодних прав. Що через російський паспорт і те, що я кримчанка, мене допитуватимуть, а ще можуть ошукати на гроші», — розповідає вона.
Родичі навіть звернулися до російського адвоката, щоб той переконав Вікторію, що вона нібито не має права жити в Україні.
Однак нічого з того, чим її лякали, не справдилося. Після прибуття на підконтрольну територію дівчина пройшла співбесіду з представниками СБУ, як і інші люди, які перетинають цей маршрут.
«Я дуже хвилювалася перед розмовою. Але все було максимально адекватно, до мене ставилися ввічливо. Це була звичайна розмова: хто я, звідки їду, куди прямую. Коли я вже трохи розслабилася, то навіть сказала: “Мені розповідали, що ви мене в підвал відправите”. Ми посміялися. Звісно, нічого такого не сталося», — каже Вікторія.
Їй також розповідали, що в Україні погано ставляться до кримчан, особливо до тих, хто не розмовляє українською та має російський паспорт. Але й ці побоювання не підтвердилися.
Вікторія гарно розмовляє українською мовою, хоч і виросла в російськомовній родині й усе життя прожила в Криму, де російська мова переважає. Проте українську вона вивчала в школі до п’ятого класу, а після окупації продовжила дивитися українські телепрограми.
Дівчині подобалися українські шоу, зокрема «Аферисти в сітях» і «МастерШеф». Російське телебачення її не цікавило, тому українські програми вона знаходила через VPN. Згодом на українському телебаченні стало більше програм українською мовою. Для Вікторії це була ще й можливість чути мову та практикуватися.
«Мені здається, я більш-менш умію розмовляти українською лише тому, що сама обрала її не забувати», — говорить дівчина.
Два місяці без паспорта у Києві
Після приїзду до Києва Вікторія почала оформлювати український паспорт. Завдяки Telegram-каналу «Шлях до паспорту», вона заздалегідь знала, куди звертатися і які документи готувати.
Дівчина пішла до Печерського відділу Державної міграційної служби. За її словами, цей підрозділ мав значний досвід роботи з людьми з окупованого Криму, адже багато хто з них звертався саме туди.
Вікторія подала документи, написала автобіографію, яку мають заповнювати люди з окупованих територій, які досягли 18 років і не мають українського паспорта. Також пройшла відеоконференцію для ідентифікації особи.
На оформлення документа довелося чекати близько двох із половиною місяців. До ДМС дівчина звернулася 26 жовтня 2025 року, а паспорт отримала 31 грудня.
«Найскладніше було саме дочекатися. Ти вже живеш в Україні, але в тебе немає документа, який посвідчує особу. А тобі потрібно орендувати житло, влаштуватися на роботу, відкрити банківську картку. Як усе це робити без паспорта?» — розповідає Вікторія.
Отримання документа стало для неї справжнім новорічним подарунком. Дівчина також зраділа, що в українському паспорті вдалося зберегти її податковий номер, який вона мала ще з дитинства.
Це важливо, адже, за словами Вікторії, деякі люди з окупованих територій отримують паспорти без податкового номера. Щоб оформити його в Україні, потрібна зареєстрована адреса проживання. Але в людей, які виїхали з окупації, часто немає ані реєстрації на підконтрольній території, ані можливості підтвердити її за українськими реєстрами.
«Мені дуже пощастило, що податковий номер у мене вже був. Я змогла того самого дня оформити банківську картку. А якщо його немає, починається цілий ланцюжок проблем: щоб отримати податковий номер, потрібна реєстрація місця проживання, а її в тебе немає», — пояснює дівчина.
Окремою проблемою для Вікторії стало оформлення довідки внутрішньо переміщеної особи. У її паспорті не було відмітки про реєстрацію місця проживання, тому самого документа було недостатньо, щоб підтвердити, що вона виїхала з окупованого Криму.
Довелося шукати інші докази. Вікторія заздалегідь привезла з собою всі документи, які могла зібрати: шкільні табелі, атестати та дипломи. Найбільше допоміг табель зі школи за 2014 рік.
«Коли в тебе немає прописки в паспорті, потрібно довести, що ти справді з окупованої території. І виникає питання: як це зробити? Російськими документами, які видали в окупації? Україна їх не визнає. Мені пощастило, що зберігся шкільний табель за 2014 рік. Саме він допоміг підтвердити, що я з Криму», — розповідає Вікторія.
Зрештою на підставі цих документів їй видали довідку ВПО. Вона підтверджує адресу проживання дівчини в Києві й зараз фактично замінює відсутню реєстрацію в паспорті.
Тепер Вікторія має всі необхідні документи для життя в Україні: може відкривати ФОП, користуватися банківськими послугами та оформлювати інші документи.
«Тут я серед своїх»
Київ Вікторія обрала не випадково. Передусім орієнтувалася на досвід інших людей, які виїхали з окупованих територій. Багато хто їхав саме до столиці, де міграційні служби вже мали досвід оформлення документів для кримчан.
24 жовтня 2026 року виповнився рік відтоді, як вона живе в столиці. За цей час дівчина встигла знайти роботу, оформити документи й почати відновлювати освіту.
Працювати Вікторія почала майже одразу після приїзду. На першій роботі її взяли навіть без українських документів, на другій вона вже працювала з оформленими паперами. Зараз дівчина працює на «Громадському радіо» — це перша робота, пов’язана з її спеціальністю.
Водночас Вікторія розуміє, що для подальшого професійного розвитку їй потрібна освіта, здобута вже в Україні. Вона не виключає, що вступатиме до університету наступного року, але після переїзду вирішила не поспішати.
«Я дуже хочу здобути нормальну освіту, не в окупації. Але цього року не вступала, бо психологічно не була готова. Спочатку потрібно було побудувати життя, стати на ноги, а вже потім думати про університет», — розповідає дівчина.
Поки що Вікторія навчається екстерном і надолужує шкільну програму, щоб отримати український атестат про повну загальну середню освіту. За її словами, можливість для дорослої людини завершити шкільне навчання в Україні стала для неї важливою підтримкою.
Вона хотіла б, щоб більше жителів окупованих територій знали про такі можливості — продовжити освіту, оформити документи та облаштувати життя після переїзду.
«Я розумію, що в окупації складно отримувати інформацію. Я сама там жила. Але було б добре, якби люди знали, що Україна багато робить для того, щоб вони могли інтегруватися, продовжити навчання і жити тут», — каже Вікторія.
Після року життя в Києві Вікторія особливо відчуває різницю між життям в окупованому Криму та на підконтрольній Україні території. Попри російські обстріли й війну, у Києві їй психологічно комфортніше, ніж було в окупації.
«Я нарешті відчуваю спокій, бо перебуваю на боці своєї країни», — пояснює Вікторія.
Саме це відчуття належності й безпеки спонукає Вікторію залишатися в Україні. Вона не знає, чи змогла б знайти таке саме відчуття дому в іншій країні. А в Києві, попри всі труднощі війни, вона його знайшла.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
