Син задав вектор: мама полеглого захисника Маріуполя об’єднує родини

Віра Литвиненко поховала сина через чотири роки після його загибелі — і весь цей час вчилася жити з втратою, яку неможливо прийняти до кінця. Її «Вектор» загинув у Маріуполі, а вона залишилась — говорити про нього, добиватися гідного вшанування і підтримувати інших. Це історія про те, як біль перетворюється на дію і як війна змінює життя українців.

Владислав був добровольцем, що захищав рідне місто

Владислав «Вектор» Литвиненко став на захист України ще у січні 2015 року — починав у добровольчому підрозділі в Пісках під Донецьком. Уже з червня того ж року приєднався до полку «Азов», де з 2019 року служив у розвідці спеціального призначення.

Він воював на різних напрямках Донеччини, а свій останній місяць провів, обороняючи рідний Маріуполь — місто, де минуло його дитинство.

До війни Владислав навчався у будівельному училищі, а вже під час служби в «Азові» здобув вищу освіту за фахом дизайнера інтер’єру.

Ще студентом вийшов на Майдан під час Революції Гідності. Тоді йому було 19 — під час штурму Українського дому в січні 2014 року в нього влучили гумовою кулею. Після цих подій він став добровольцем.

Перед повномасштабним вторгненням Владислав телефонував мамі Вірі. Казав, що виїхав із Юр’ївки, що під Маріуполем і попередив: надіслав додому всі свої речі.

«Нова Пошта загубила цю посилку. Його речі так і не дійшли до мене», — говорить Віра Литвиненко.

Під час оборони Маріуполя зв’язок у місті зник. Коли Владиславу все ж вдалося додзвонитися, він сказав, що перебуває «у місці, де можна пережити ядерну війну». Батьки зрозуміли, що син говорив про «Азовсталь».

«Якось запитав, яка ситуація у Волновасі. Я відповіла, що на півночі йдуть бої. Потім запитав, чи йде їм якась допомога. Після того, як сказала, що на всіх майданчиках говорять про деблокаду, сказав, що ні про що не шкодує. Це були його останні слова», — згадує Віра Литвиненко.

Востаннє Владислав виходив на зв’язок 19 березня. Тоді він ще міг переписуватися з мамою.

23 березня 2022 року Владислав Литвиненко загинув від артилерійського обстрілу поблизу драмтеатру в Маріуполі під час виконання бойового завдання.

Він загинув за два дні до свого 28-річчя — народився 25 березня, а загинув 23-го. І саме в ці березневі дні, але вже у 2026 році, родина завершила процес його поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі.

«Тяжко побачити могилу свого сина»

Віра Литвиненко каже: питання гідного вшанування полеглих захисників постало для родин ще у 2022 році — тоді, коли почали повертати тіла з Маріуполя в межах обмінів.

Саме тоді родина дізналася про ухвалений закон щодо створення Національного військового меморіального кладовища і долучилася до процесу. Разом із представниками Міністерства у справах ветеранів та КМДА вони шукали земельні ділянки, брали участь у виїздах і нарадах.

Втім, за словами пані Віри, рішення ухвалювалися повільно.

«Держава дуже сильно гальмувала процеси і всі рішення у нас приймались, я так думаю, в Офісі президента. І рішення відкладалось і відкладалось», — каже вона.

Лише 29 серпня, у День пам’яті захисників України, у Фастівському районі на Київщині відкрили Національне військове меморіальне кладовище. Першими там поховали п’ятьох поки що неідентифікованих оборонців. У майбутньому меморіал має стати головним місцем вшанування полеглих і розрахований більш ніж на 120 тисяч поховань.

«Я також була запрошена на відкриття і поховання п’ятьох перших неопізнаних захисників України. І зараз продовжується цей процес. Це дуже важливий напрямок і моєї роботи, і всієї нашої спільноти», — говорить пані Віра.

Тіло сина родина отримала ще у 2022 році під час репатріації.

«Ворог міняв тіло на тіло. Влітку ці тіла були повернуті, і про збіг ДНК мені повідомили 14 жовтня 2022 року», — згадує вона.

Того дня у Києві Віра відкрила виставку «Полк Азов — Янголи Маріуполя» на Софійській площі, і саме тоді їй зателефонувала слідча.

Рішення про кремацію було складним, але вони зробили це 5 листопада того ж року.

«Урна з прахом рік зберігалась у Київському крематорії, а потім ми забрали її додому», — каже жінка.

Поховати сина родина наважилася лише тепер. Чекали на гідне вшанування його пам’яті. 23 березня 2026 року на Національному військовому меморіальному кладовищі на Київщині поховали двох оборонців Маріуполя — Владислава Литвиненка та Ігоря Линдюка. Обидва загинули 23 березня 2022 року.

«Вони загинули на різних позиціях, але в один день. І ми з родинами вирішили зробити поховання разом», — розповідає мати захисника.

За її словами, це був ще один складний етап проживання втрати.

«За всі ці роки ти вже не знаєш, де ти — між небом і землею. Звикаєш до цього стану, приходить якесь прийняття. Дуже важке, що все це невідворотнє. Але було тяжко побачити могилу свого сина. Це такий наступний крок, який потрібно було здійснити».

Вона додає: війна принесла родинам захисників ще один вид болю — відкладене прощання. Це пов’язано, зокрема, з тим, що багато наших родин не мають тіл своїх героїв. А інші родини роками зберігають урни з прахом вдома або в колумбаріях, чекаючи на можливість гідного поховання.

«Тому ми зі спільнотою чекали законодавчо врегульованого питання кенотафів. Тобто це фальшмогили — для тих, у кого не буде тіл, або якщо рештки знайдуть , але ідентифікують пізніше. Щоб вони мали місце поховання», — пояснює пані Віра.

За її словами, навіть якщо родин уже не буде, цю відповідальність має взяти на себе держава — щоб кожен загиблий захисник був похований гідно.

«Серце нАЗОВні»

Створення громадської організації «Серце нАЗОВні», розповідає Віра Литвиненко, стало радше вимушеним кроком, ніж усвідомленим вибором чи заздалегідь продуманим планом. Після загибелі сина і його побратимів вона почала займатися вшануванням полеглих ще у 2022 році — без наміру будувати громадську діяльність як таку, а швидше з внутрішньої потреби, продиктованої болем і відчуттям несправедливості.

«Це просто, мабуть, від болю, від такого — хотілося показати всім, що гине цвіт нації, насправді», — говорить вона.

З цієї потреби поступово почала формуватися і спільнота, і перші ініціативи. Однією з них стала ідея встановити на Майдані Незалежності прапорці у формі серця «Азову».

Сьогодні це місце знають як народний меморіал, але у 2022 році все починалося з кількох десятків жовто-блакитних прапорців. Перший прапорець тоді встановив іноземець, згодом їх ставало більше. Родини загиблих почали приходити, знайомитися, підтримувати одна одну.

«Ми встановили 124 прапорці як пам’ять про загиблих воїнів у Маріуполі. Тоді ми почали знайомитись з родинами, вже зустрічатись. Виник уже наш київський чат».

Головною метою стало вшанування загиблих і водночас — пошук способу пережити втрату. Для цього, каже пані Віра, ми об’єдналися з родинами «Азову», з такою самою травмою втрати. Зараз спільнота родин зустрічається щотижня у Veteran Hub у Києві. Приміщення надає міська адміністрація. Там проводять майстер-класи, організовують події пам’яті, підтримують одне одного.

Водночас, за словами жінки, діяльність організації поступово вийшла за межі лише зустрічей і вшанування. Листування з представниками влади, участь у процесах, пов’язаних із пошуком тіл і створенням меморіального кладовища, стали продовженням тієї ж внутрішньої потреби діяти.

«Пошук тіл, національне кладовище — це виникло не основною діяльністю громадської організації, а просто таким моїм поштовхом, щоби щось зробити і для сина свого, і для всіх захисників», — пояснює вона.

З часом ініціатива батьків «Вектора» почала розростатися і виходити за межі Києва.

«Мене дуже надихає те, що по регіонах родини стали повторювати мої ініціативи. Ми об’єднались в спільноту, чат один. Я там пишу про всі заходи вшанування», — каже пані Віра.

За її словами, не всі готові брати на себе відповідальність, але є ті, хто починає діяти самостійно — і саме це дає відчуття спільної сили.

Діяльність «Серця нАЗОВні» вже двічі відзначає Київська міська адміністрація — організація входить до сотні найактивніших громадських волонтерських об’єднань столиці за рівнем взаємодії з владою. Часткову підтримку надає і Міністерство у справах ветеранів — зокрема, допомагає з фінансуванням виставок. Одним із ключових проєктів стала Алея Героїв «Воїни світла» на Софійській площі. Її встановлюють щороку до Дня пам’яті захисників і захисниць України, починаючи з 2022-го.

А у березні 2026 року Віра Литвиненко разом з чоловіком Володимиром у Національному музеї історії України відкрили виставку малюнків та речей сина «Наш Вектор… обірвані війною крила». Також показали свої картини, які створили вже після його загибелі.

«Насправді, малювала я з дитинства. Не скажу добре чи погано, але любила малювати», — розповідає Віра.

Вона згадує, що інтерес до малювання повернувся, коли цим захопився Владислав, але тоді, як це часто буває, не вистачало часу. І лише після його загибелі це стало чимось більшим, ніж просто ідея.

«Я познайомилась з художником і запропонувала йому організувати такий наш власний проєкт — показати творчість родин героїв».

Спочатку, каже вона, художник не хотів брати їх у роботу, адже займався зовсім іншою темою — історіями кохання дружин полеглих захисників. Але коли почув, що пані Віра має власне бачення і хоче створити окремий проєкт, погодився. З часом до ініціативи долучилися й інші родини, і вона переросла у виставковий проєкт «Серце назовні. Палітра пам’яті».

Його підтримав Департамент освіти КМДА, і протягом 2024–2025 навчального року виставка подорожувала навчальними закладами Києва. Там говорили не лише про самі картини, а й про оборону Маріуполя, відновлення «Азову», про загиблих захисників — спеціально для цього створили короткі відеоісторії про кожного героя. Родини зустрічалися зі школярами та студентами, розповідали, відповідали на запитання.

Окремим рішенням для Віри Литвиненко стало показати творчість самого Владислава на четверті роковини.

«Знаючи, що в мене лежить дуже багато його малюнків, вирішила показати саме його творчість. Це теж було непросте рішення, бо він це не афіширував. Він взагалі був дуже закритою людиною, як і вся наша родина».

Підготовка до виставки виявилася значно важчою, ніж очікувалося. З огляду на те, що дата загибелі і день народження Владислава майже збігаються, а цього року до цього додалося ще й поховання.

«Згадувати про них зі світлом і з посмішкою»

До повномасштабної війни життя пані Віри було зовсім іншим. Вона займається підприємництвом із 2001 року, у Маріуполі разом із родиною мала весільні салони. Але згадує розмову з сином, яка, здається, визначила її шлях.

«Він колись так сказав: “Ти б не хотіла, мама, допомагати побратимам?”». Тоді йшлося про оформлення документів — військові потребували допомоги із земельними ділянками, пільгами, житлом. Пані Віра погодилася, бо завжди розумілася в документах, хоч за освітою не юрист.

«Так якось задалось, син задав мені вектор, напрямок діяльності — допомагати іншим і робити якусь громадську важливу справу», — говорить вона.

Попри це, жінка говорить про потребу змінювати спосіб вшанування пам’яті — не лише через біль.

«Зараз стільки болю кругом, що, мабуть, треба переходити на інший рівень і згадувати вже про них зі світлом і з посмішкою. А цьому треба вчитись».

Водночас ця війна постійно нагадує про себе новими втратами. Вона згадує, як загинув ще один боєць із тієї ж розвідгрупи, родом із Маріуполя, який навчався з Владиславом в одній школі. Йому посмертно присвоїли звання Героя України. На його поховання родина навіть не змогла потрапити. І таких історій — безліч.

«То там загибель, то там. То мама померла, не дочекавшись тіла сина. І це все відгукується таким болем, що здається, що ці емоційні тортури ніколи не закінчаться».

Саме тому, каже пані Віра, так важливо знаходити сили для світла — навіть у пам’яті.

«Потрібно давати якесь світло і собі, і людям. І не згадувати тільки зі сльозами».

Читайте також: «Я обіцяв братові, що його ім’я житиме вічно». Данило Давиденко про мурал пам’яті загиблого брата та всіх оборонців України

---

---