«В Україні до нас ставилися як до звичайних людей»: історія Дмитра з окупованої Хрестівки

У кімнаті Дмитра в окупованій Хрестівці висів український прапор, який він таємно провіз із собою, повернувшись з Європи.

Дев’ять років він прожив під окупацією — серед російської пропаганди, примусової паспортизації та страху мобілізації. У 17 років Дмитро вперше спробував втекти сам. Повернувся. А потім — виїхав остаточно.

Раніше «Точка Сходу» вже розповідала історію Дмитра. Коли він перебував за кордоном, він сам написав до редакції з пропозицією поділитися своїм досвідом — щоб спонукати інших виїжджати з окупації. Тоді інтерв’ю вийшло анонімно.

Зараз Дмитро вирішив говорити відкрито.

«У нас мало інформації про 2014 рік»

Дмитро Крук родом із Хрестівки на Донеччині. Він виріс у місті під російською окупацією, прожив там дев’ять років — з 2014 по 2023 рік. І описує окупацію як стан, коли «ніби застиг час». А також — обмеження у свободі.

«Я хотів у 2023 році здати на права. Мені сказали, що не можна, бо в мене “ДНРівський” паспорт, а треба російський. І тільки тоді можна складати іспит. При цьому в умовній Ростовській області я міг би здати з “ДНР” паспортом. Вони спеціально зробили так, що в “ДНР” з “ДНР” паспортом ти не можеш цього зробити».

Працівників різних структур масово змушували отримувати російські паспорти, а сам процес супроводжувався публічними «церемоніями», які фіксували на камери — з читанням першого рядка присяги про вступ у громадянство.

Сам же Дмитро паспорт РФ не оформив, він має паспорт України та так званої «ДНР».

У 2019 році у Дмитра був досвід виїзду на підконтрольну територію України, коли він оформляв паспорт:

«Я тоді був в Україні буквально добу. Ми приїхали, і ставлення було нормальне, ніби ми звичайні люди».

Після цього, каже, почав більше цікавитися подіями 2014 року – чому частина Донеччини опинилася в окупації росіян. Хоча визнає:

«Багатьом не цікаво, бо у нас мало інформації про 2014 рік. Хтось цікавиться, але все одно обирає іншу сторону».

На початку повномасштабного вторгнення РФ Дмитро навчався в окупаційному Донецькому технічному університеті. Тоді, за його словами, ситуація різко змінилась: закрили кордон з Росією для багатьох вікових категорій, а чоловіків почали мобілізовувати.

«З 2004 року народження і по 1967-й не можна було виїжджати, і з 18 до 55 років усіх мобілізували. Мені тоді було 17, і мені трохи пощастило».

Водночас на студентів тиснули через навчальні заклади:

«Нам писали погрози з деканату, що ми маємо з’явитися у військкомат».

Деякі виконували вказівку, тому частина його одногрупників опинилася на війні. Нині хтось зник, когось пізніше бачили серед полонених.

Та були й такі, хто намагався уникати мобілізації:

«Не знаю, як вони самі це вирішували, але, думаю, можна було просто не піти. Багато хто так і зробив».

Водночас, за його словами, чоловіків часто забирали примусово — буквально під час звичайних зустрічей. Також на слуху була мобілізація шахтарів. Бо у Хрестівці шахта була головним місцем роботи:

«У нас майже все місто працювало на шахті. І я чув, що половину мобілізували, а іншу обіцяли потім повернути. Але я їх більше не бачив. Шахта, по суті, перестала працювати».

Та попри це Дмитро з теплотою згадує життя у Хрестівці до російської окупації. Місто прославляє на весь світ художник Саша Корбан. Раніше він також працював на шахті і створював мурали:

«У нас місто було розмальоване його роботами. Стадіон, вулиці — було багато його графіті. Було цікаво просто ходити й дивитися».

Час від часу він з родиною їздив у Донецьк, ще коли там не навчався.

«До цього я був у Донецьку разів десять за все життя — лікарня, екскурсії, просто поїздки».

Після 2022 року, каже Дмитро, поїздки були лише за речами. Останній раз у місті він був уже під час виїзду.

Перша спроба виїхати у 17 років

У 2022 році Дмитро спробував виїхати з окупованої території, хоча тоді йому ще не було 18 років.

«Я сказав мамі, що хочу поїхати, але ніхто не погоджувався їхати зі мною. Тому вирішив їхати сам — на свій страх і ризик».

Дмитро вирушив до Білорусі, але з країни його не випустили. Білоруські прикордонники не визнавали паспорт «ДНР». Ще у хлопця була ID-картка — український паспорт. Але цього також було не достатньо. Тоді він повернувся до Росії і спробував виїхати через латвійський кордон.

Там йому все ж вдалося виїхати, бо тоді ще не проводили фільтрацію неповнолітніх.

«Я зміг виїхати по “ДНРівському” паспорту. Опинився у Німеччині, прожив там кілька місяців. Але було дуже важко — я був один, без батьків, без друзів. І я вирішив повернутися».

Та коли повернувся, відчув страх. Після 24 лютого 2022 року багато знайомих відкрито підтримали російську армію. Дмитро називає їх «z-никами». Дехто з них писав йому погрози, натякав, що за ним стежать працівники «МГБ». У місті знали, що він підтримує Україну, тому небезпека була щоденною.

У 2023 році в Хрестівці почали з’являтися люди з російського «шеф-регіону» — Якутії. Їх було видно і в адміністрації, і в поліції. А саме з окупаційними «правоохоронцями» Дмитру довелося поспілкуватися. За місяць до виїзду його затримали просто на вулиці, бо він не мав з собою документів:

«Поліцейські ходять п’ятеро, іноді вдвох, але один з них — із кулеметом».

Дмитро розповідає, що його повезли до відділку разом з іншим затриманим чоловіком. Там між правоохоронцями та тим чоловіком виник конфлікт:

«Вони йому погрожували, що він нібито ніде не воював, мародер чи ще щось. Я не знаю, що з ним було далі, мене відпустили раніше. Він забрав їхню увагу на себе».

Подальша доля того чоловіка Дмитру невідома.

Про той період хлопець говорить як про постійний стан страху:

«Я кожен ранок прокидався від звуків винищувачів, які пролітали. Було відчуття, ніби снаряд летить, коли проходить звуковий бар’єр».

Попри небезпеку, у нього в кімнаті залишалася українська символіка:

«У мене вдома висів прапор. Я його купив у Польщі, коли перший раз виїхав, і потім завіз назад. Зараз він у мене вдома тут висить».

Фільтрація і погрози «Азовом»

У листопаді 2023 року він виїхав вдруге — цього разу остаточно. Тоді він не знав про гуманітарні коридори і волонтерські евакуації:

«Думав, що це неможливо».

Інформацію про перевізників знайшов у Telegram-каналі, де регулярно публікували оголошення про виїзд у різних напрямках — «ДНР-Росія», «ДНР-Європа», «ДНР-Україна».

На дорогу Дмитро витратив власні гроші, дорога зайняла близько п’яти діб. Спершу він потрапив до Білорусі, але там знову виникла проблема з документами. Тоді він разом із перевізником повернувся назад і спробував інший маршрут через Росію, але там їх не пропустили через прикордонні пункти, які не були міжнародними:

«Там пропускали або громадян Росії, або Білорусі».

Після кількох спроб він знову опинився в Росії і вже звідти поїхав до кордону з Латвією. Там його зупинили, бо вже була фільтрація. Декілька годин розпитували, перевіряли телефон, читали листування. Потім змусили підписати папір.

«Там було написано: “Я підтримую дії Російської Федерації по демілітаризації України, виступаю проти дій президента України, обіцяю передавати дані про місцеперебування ЗСУ”. Я мусив підписати. Потім вони сказали: “Читай це на камеру”. І зняли відео».

Вони пригрозили: якщо Дмитро десь у соцмережах погано відгукнеться про Росію, вони відправлять це відео азовцям, які його знайдуть і «відріжуть голову».

Вже по приїзду в Україну він розповів цю історію Богдану «Тавру» Кротевичу – колишньому начальнику штабу бригади «Азов», який пройшов Маріуполь і полон.

Також під час фільтрації Дмитру пощастило: росіяни не помітили його татуювання. Бо до цього йому вдалося зробити собі тату у Новоросійську у вигляді тризуба.

Та він зміг перетнути кордон і рухатися далі.

«Перевізник висадив мене на кордоні, далі я сам знайшов, як добратися».

Фінальний відрізок до Варшави, а звідти у Німеччину він подолав іншим транспортом. Загалом весь маршрут обійшовся приблизно у 500 євро.

Акції на підтримку полонених у Німеччині

Після виїзду Дмитро знову жив у Німеччині в місті Штутгарт. Він провів там близько півтора року і виїхав у грудні 2025-го.

«Було важко тим, що не було друзів там взагалі. І єдине, що мене там тримало — це акції. Я не бачив для себе розвитку в цій країні. Я хочу жити в Україні. Я хочу, щоб у майбутньому мої діти тут жили. Мені не треба це за кордоном. Я туди виїхав не тому, що хотів там жити, а тому що мені просто нікуди було їхати. А залишатися там було небезпечно».

У Німеччині він багато часу присвячував акціям на підтримку українських військовополонених. Ідея прийшла через знайомих:

«У мене були друзі з Горлівки, вони в Амстердамі робили акції про полонених. Мені це подобалось. У нас теж були акції в місті, але здебільшого це були разові речі — на День незалежності чи інші дати. А я хотів робити їх щотижня».

Так з’явилися регулярні суботні акції: спочатку щотижневі зібрання, присвячені нагадуванню про полонених. Дмитро каже, що неділя не підходила через порожні вулиці, тому обрали суботу. Паралельно запускали збори:

«У Німеччині ми на акціях зібрали десь 4 000 євро, але ще були онлайн-збори, “банки”, і загалом вийшло приблизно 600–700 тисяч гривень для однієї з українських бригад».

За ці кошти, розповідає він, придбали техніку для військових: 10 “чуйок” — це детектори дронів — і два пікапи.

Наприкінці 2025 року Дмитро познайомився з В’ячеславом — другом із Донецька, з яким колись разом навчався у Донецькому технічному університеті. Він також виїхав із окупації у 2025-му і запропонував житло в Києві:

«Сказав, якщо хочеш, можеш перший час пожити в мене».

«Я хочу жити в Україні»

Після переїзду до України Дмитро перший день провів, відсипаючись після дороги, а вже наступного пішов на Майдан Незалежності. Він каже, що раніше навіть снилось, ніби він уже тут.

«Коли я в Україні, я відчуваю, що я на вільній території. Тут можна ділитися думками і не боятися. Це не якась абстрактна свобода — вона тут реально є. Я не прокидаюсь більше від страху, що хтось постукає в двері».

До побутових речей після повернення, каже, теж довелось адаптуватися. Найскладнішим було знайти роботу:

«Я не дуже люблю співбесіди. Десь місяць я не працював, просто шукав варіанти».

Зрештою, після однієї співбесіди одразу почав працювати, але не офіційно. Частково допомогло те, що мав заощадження: перед виїздом з Німеччини продав частину речей і на ці гроші жив перший місяць.

Він також оформив собі довідку ВПО.

«Я зробив довідку в “Дії”, поставив галочку, щоб отримувати виплати. Але жодного разу нічого не приходило. Я знаю ще людей, хто виїхав, і ніхто ці 2000 гривень не отримує».

За його словами, знайомим пояснювали, що для виплат потрібне офіційне працевлаштування, але з цим, як він каже, часто виникають труднощі.

Після переїзду до України, каже Дмитро, відчуття страху поступово зникло: «Зараз такого не відчуваю».

Він продовжує займатися активізмом. Робота дозволяє йому відвідувати щотижневі акції на підтримку полонених у Києві. Окремо він веде сторінку у соціальних мережах, присвячену військовополоненим. Це продовження того, чим він займався ще за кордоном:

«Вона перетворилася з німецької на українську версію. Я викладаю там збори, оголошення про акції, відео з полоненими, а не просто фото з місця».

Також Дмитро є учасником громадської організації «Магура», до якої подав документи ще перебуваючи в Німеччині і до якої вже повноцінно долучився після повернення. Організація займається допомогою ветеранам.

Він каже, що для нього важливо залишатися залученим у цю роботу:

«Я хочу, щоб люди, які пройшли через це все, не відчували себе кинутими».

Історія Дмитра — про вибір України попри дев’ять років окупації, пропаганди та страху.

«Точка Сходу» запускає серію матеріалів про молодь, яка виросла в окупації — у середовищі, де намагалися стерти все українське. Це історії тих, хто попри все виїхав і свідомо обрав Україну.

Повну історію Дмитра дивіться на YouTube-каналі «Точки Сходу».

---

---