«Втрачала юність через виживання»: як молодь виїжджає з окупації і з чим стикається в Україні
Марта виїхала з Донецька у 18 років. Її не випустили з першого разу. Вона жила без підтримки родини і починала життя в Україні з нуля. Сьогодні вона студентка, живе у Києві.
У матеріалі «Точки Сходу» дівчина розповідає, з якими труднощами стикаються ті, хто наважується на виїзд і будує життя після нього.
«Я знала, що не залишусь тут»
Марта, якій нині 18 років, виїхала з Донецька у квітні 2025 року. Вона розповідає, що її маршрут пролягав через Росію та Білорусь, однак перша спроба залишити окуповану територію виявилася невдалою.
«З першого разу мене не пропустили, довелося повертатися до Мінська, аби зробити “білий” паспорт (ред. – Посвідчення особи на повернення в Україну). І на другий раз мене пропустили вже після перевірок», — згадує дівчина.
Рішення виїхати, за її словами, було усвідомленим і визрівало роками.
«Я вирішила виїжджати, бо не могла просто продовжити своє життя в окупації. Я ще з дитинства розуміла, що довго тут не протримаюсь», — каже Марта.
Остаточно вона визначилася після початку повномасштабного вторгнення. Втім, зробити це одразу не могла через обмеження.
«На той момент по правилам РФ неможливо виїхати дитині до 18 років, якщо немає батьківського підтвердження нотаріального. Тобто мені просто довелось чекати ще три роки, доки мені виповниться 18», — пояснює вона.
З родиною Марта нині не підтримує зв’язок. За її словами, причиною стали глибокі розбіжності у поглядах.
«У нас завжди були погані стосунки, зокрема, через те, що вони вірять в пропаганду».
Як приклад дівчина наводить історію з родичкою: рідна сестра мами, яка сама з Маріуполя і ледь вижила в блокаду, для них «фашистка», бо зараз виїхала в Україну.
-
Марта до 18 років жила в тимчасово окупованому Донецьку / Фото: надане героїнею
-
Марта до 18 років жила в тимчасово окупованому Донецьку / Фото: надане героїнею
Шлях з окупації
Готуватися до виїзду Марта почала заздалегідь — самостійно шукала будь-яку інформацію.
«На вулицях бачила оголошення про автобусних перевізників, зберігала ці папірці».
Згодом дізналася і про допомогу волонтерів, які організовують евакуацію українців з тимчасово окупованих територій. Так виїхала і Марта. Водночас деталі маршруту вона не розкриває.
Після приїзду в Україну, каже дівчина, їй пощастило мати тимчасове житло.
«На початку мені дуже пощастило, що я хоча б зупинилась десь — у тітки, бо у багатьох людей навіть немає конкретно якоїсь точки Б», — зазначає вона.
Одним із перших кроків було оформлення документів: паспорт, довідка ВПО, про навчання. Вона додає, що стикалася з суперечливою інформацією:
«В одному ДМС мене запевняли, що якщо не буде батьківського підтвердження, то я взагалі не зможу зробити документ. Але потім оформили буквально за день».
Реальність після виїзду
Ще в Донецьку Марта дистанційно навчалася в українській школі, щоб отримати атестат.
«Я це продовжила в Києві і готувалась до НМТ паралельно», — каже вона.
Нині дівчина вже є студенткою університету, однак фінансове питання залишається актуальним.
«Зараз я вже навчаюсь в університеті, але тепер в мене питання по грошах, бо шукаю повноцінну роботу, є на це час паралельно з навчанням», — пояснює Марта.
Вона розповідає, що спочатку не змогла вступити на бюджет, хоч і подавалася до кількох університетів. У результаті вступила на контракт. Аби сплатити, шукала гроші у волонтерів. Одна організація дала декілька тисяч, інша теж. І завдяки цим грошам Марта сплатила одразу за семестр 30 тисяч гривень.
Ситуація змінилася після випадкової зустрічі.
«На зустрічі був омбудсман Дмитро Лубінець, він просто спитав, чи я навчаюсь, де я вивчила англійську. Я розказала свою ситуацію, що хотіла на бюджет, але моя квота як вступника з окупації не спрацювала», — каже вона.
За порадою омбудсмана Марта звернулася до Міністерства освіти:
«Він порадив написати особисто листа до МОН, дав контакт жінки, яка займається молоддю з ТОТ. І це спрацювало — мене перевели на бюджет через декілька тижнів».
Попри це, фінансові труднощі залишаються.
«Спочатку в мене були дві стипендії — академічна і соціальна, але, на жаль, вигадали, що лише 20 людей на весь факультет можуть отримати академічну. Я в цей список не входжу. Тобто в мене зараз лише соціальна», — пояснює Марта.
«Я кажу всім виїжджати, але…»
Попри труднощі з адаптацією, дівчина не шкодує про своє рішення.
«Я не шкодую, що приїхала в Україну. Я шкодувала навпаки в Донецьку, що просто витрачаю свою юність на виживання», — каже вона.
Водночас адаптація після виїзду була складною і в психологічному плані. Вона каже, що після приїзду мала ментальні проблеми, проблеми зі сном. Дівчина досі прокидається ночами від жахливих снів — про Донецьк.
«Після приїзду перший час було відчуття, що я не можу нікому довіряти і почуватись в безпеці, навіть коли я тут. Але я змогла відкритись».
-
Марта до 18 років жила в тимчасово окупованому Донецьку / Фото: надане героїнею
-
Марта до 18 років жила в тимчасово окупованому Донецьку / Фото: надане героїнею
Спочатку їй пропонували державних психологів, але Марта називає цей досвід негативним, недієвим.
«Там просто така сесія була, що я розповідаю про себе, а мені у відповідь навіть нічого не кажуть».
Наразі вона має психіатра, проходить медикаментозну терапію та шукає дієвого, але безкоштовного психотерапевта.
Дончанка підкреслює, що досвід життя в окупації важко зрозуміти тим, хто цього не пережив:
«Це дуже складно зрозуміти, страх, який переслідує в окупації. Я можу це порівняти з якоюсь тюрмою або навіть полоном по відчуттях».
Говорячи про свій досвід виїзду, дівчина зізнається, що намагається ділитися ним з іншими, але розуміє складність таких рішень.
«Про те, що варто виїжджати з окупації, я кажу всюди і всім, але я розумію, що в якісь моменти про це говорити навіть безтактно», — каже Марта.
Вона пояснює, що не може гарантувати людям безпеку чи стабільність після виїзду.
«Тому насправді хочеться просто сприяти кращому, але у всіх різне становище. Це все складно», — підсумовує вона.
Чому виїхати стало складніше
Олександра Дворецька, керівниця напрямку політик ініціативи Президента України Bring Kids Back UA, розповідає, що після початку повномасштабного вторгнення Росія значно посилила ізоляцію окупованих територій.
«Російська Федерація зробила такі висновки, що українці з окупованих і неокупованих територій продовжують зберігати зв’язок. І тому для пришвидшеної інтеграції цих територій в російський культурний, правовий, освітній простір треба якомога різкіше припинити всі контакти», — пояснює вона.
Олександра підкреслює, що нинішня ситуація суттєво відрізняється від перших років війни, коли існували контрольні пункти в’їзду-виїзду і люди могли пересуватися.
Нині ж виїзд з окупації значно ускладнений.
«Люди, які знаходяться в Бердянську, Сімферополі, Донецьку, вимушені для того, щоб здійснити виїзд, зробити дуже велику кількість роботи», — каже Олександра Дворецька.
За її словами, маршрут передбачає кілька етапів: треба покинути межі окупованих територій, приїхати на територію Російської Федерації і далі вже рухатися на територію України через треті країни. Найпоширеніший шлях нині пролягає через Білорусь.
«Потрапити в Україну можна через гуманітарний коридор, який називається “Мокрани-Доманове”, зі сторони України знаходиться в Рівненській області», — уточнює представниця Bring Kids Back UA.
Вона наголошує, що цей шлях пов’язаний із численними ризиками та страхами.
«Якщо ми говоримо про шлях, то він містить дуже багато страхів. Деякі з них виправдані, але більшість сформовані російською пропагандою», — каже Дворецька.
До реальних перешкод вона відносить перевірки та обмеження з боку російських структур: росіяни можуть відмовити у пропуску з простроченими українськими документами або причиною може бути відсутність документів окупаційного зразка чи дозволів від окупаційної адміністрації.
Якщо людина досягла 18-річного віку і у неї відсутній український паспорт, вона зобов’язана пройти ідентифікацію в консульстві. У таких випадках оформлюють посвідку на повернення.
«З української сторони немає проблеми щодо гуманітарного перетину навіть з простроченими документами. Проте проблема — це російські або білоруські прикордонники».
Водночас вона підкреслює, що кожен випадок індивідуальний:
«Всі перепони організації, які займаються виїздом, пропрацьовують з кожною окремою родиною або підлітком, тому що кожна ситуація є унікальною».
Окремо вона говорить про страхи, які часто є перебільшеними або нав’язаними пропагандою.
«Часто люди мають страхи, що одразу після перетину кордону молодих хлопців мобілізують в армію, або що в Україні дуже небезпечно жити», — каже Дворецька.
Вона підкреслює, що попри війну, в Україні є умови для відносної безпеки:
«Ми розуміємо, що обстріли тривають, але при дотриманні правил часто можна знайти правильну поведінку, щоб жити в умовній безпеці».
Навчання та гарантії після виїзду
Серед поширених міфів, які зупиняють молодь виїжджати, Дворецька також називає страхи щодо освіти.
«Є багато стереотипів, що дитину не візьмуть в школу чи університет, тому що вона не знаєте українську мову», — зазначає вона.
Для таких дітей передбачені програми адаптації.
«Є підготовка до навчального року, де діти можуть безкоштовно підтягнути українську мову та інші предмети», — каже вона.
В Україні розуміють, що молоді хочеться мати гарантії після виїзду — житла, стипендії, вступу на бюджет.
Олександра Дворецька наводить статистику:
«За підсумками минулорічної вступної кампанії всі 100% дітей з тимчасово окупованих територій, які претендували на бюджет, вступили на бюджет».
Хоча частину з них спочатку зарахували на контракт, але згодом перевели, як Марту.
Вона пояснює, що для таких абітурієнтів діє спрощена процедура: діти з тимчасово окупованих територій не здають НМТ. Вони йдуть за окремою процедурою і квотою. При цьому вони можуть подавати освітню декларацію — це документ, який підтверджує результати навчання, здобутого в окупації. Вона є частиною процедури верифікації для отримання українського диплома або атестата, оскільки документи російської влади не визнаються.
Паралельно держава надає базову підтримку дітям та молоді до 23 років, які виїхали: це одноразова виплата у 50 тисяч гривень. Подати заявку можна через волонтерські організації, які допомагали з евакуацією або до служби у справах дітей – впродовж року.
Також дітям організовують медичний, соціальний і психологічний супровід.
«Дитині призначають кейс-менеджера, який допомагає вирішити питання з документами, медициною, психологічною підтримкою», — пояснює вона.
Важливим є і питання житла.
«Ніхто не залишиться на вулиці. Якщо є університет — буде гуртожиток, якщо ні — допоможуть із соціальним житлом», — каже Дворецька.
За її словами, це можуть бути як студентські гуртожитки, так і соціальні квартири або орендоване житло для родин.
Роль Bring Kids Back UA
Дворецька пояснює, що Bring Kids Back UA виконує координаційну роль і співпрацює з іншими організаціями. Зокрема, допомагають шукати для них фінансування.
Серед партнерів вона називає команди організацій Save Ukraine, Українську мережу за права дитини та Helping to Leave.
«Ми також допомагаємо цим організаціям у питаннях, коли постає потреба залучення держави для оформлення чи відновлення документів», — додає Дворецька.
Вона пояснює, що саме неурядові організації часто ефективніші в цій роботі: вони більш гнучкі і викликають більше довіри, тому що контакти з державними органами на окупованих територіях можуть сприйматися як небезпека.
Підсумовуючи, Дворецька наголошує, що для кожної історії можна знайти рішення.
«Якщо молодь звернеться, то ми обов’язково знайдемо шлях як виїзду, так і реінтеграції», — говорить вона.
Читайте також: «Для них ми люди другого сорту»: хлопець з окупованої Хрестівки розповів, як вирвався з «ДНР»
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.
