«Досі чую крики закатованих»: колишні полонені Мар’яна Чечелюк та Владислав Андріанов вперше розповіли про пережите

Мар’яна Чечелюк і Владислав Андріанов — пара, що пережила жахи полону й знущань. Вона — колишня слідча з Маріуполя, він — боєць «Азову». Обоє провели в полоні понад два роки. В ексклюзивному інтерв’ю на каналі RAMINA вони розповіли, як навіть у нелюдських умовах полону їм вдавалося підтримувати одний одного — хоча й не словами, а самою присутністю поруч.

Блокада Маріуполя та полон

Владислав Андріанов, позивний «Білий», родом із Макіївки. Він пройшов Майдан, воював на Донбасі ще з початку великої війни, а під час повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь у складі «Азову». Там же, у Маріуполі, раніше почалися його стосунки з Мар’яною Чечелюк. 

Під час повномасштабного вторгнення слідча не евакуювалася з міста і спершу ховалася в підвалах багатоповерхівок, а згодом на «Азовсталі».

Під час боїв вони майже не бачилися. Мар’яна потрапила в полон, коли в травні 2022 року відкрили так званий коридор з «Азовсталі» для цивільних. Владислав залишився на території комбінату, але, коли дізнався від друзів, що кохану не вивезли до Запоріжжя, йому стало зрозуміло: її затримали.

«Автобуси були повинні привезти їх в Запоріжжя. Я, коли ще був на “Азовсталі”, написав своїм друзям в Запоріжжі, які мали б її зустріти. Друзі мені передали, що її тут немає. І тоді я зрозумів, що її забрали і в мене пішла земля з-під ніг. Мене побачив “Редіс”, підійшов, поклав руку на плече, обійняв. І це для мене було дуже, дуже сильно, тому що я розумів, що на ньому зараз лежить відповідальність за тисячі життів. І він, не дивлячись на це, знаходить в собі сили, щоб підтримати мене одного», — розповідає Владислав.

Оленівка 

Згодом вони обоє опинилися в Оленівці. Там Мар’яну змушували працювати з документами полонених — завдяки цьому вона дізналася, що Владислав поруч. Після страшного теракту, який вчинили росіяни в бараці 29 липня 2022 року, вона фіксувала поранених і виживших. Саме тоді зрозуміла, що Влад живий. А він тоді намагався прийти до тями. Сам не постраждав, але на його очах загинули побратими. 

«Це була найжахливіша ніч в моєму житті, не дивлячись на все, що відбувалось в Маріуполі. Твої брати зараз вмирають і ти не можеш їм допомогти ніяк. Я особисто там витягнув пару людей і вже полум’я так розповсюдилась, що неможливо було туди зайти. А працівники колонії стояли і просто сміялись над нами, дивились, як поранені хлопці стікають кров’ю вже на вулиці. Насміхались з цього», — каже Владислав.

Вони намагалися не показувати, що є парою, але їх викрили. Здав хтось зі своїх, також полонених. 

Почалися допити, Владиславу пропонували співпрацю, шантажували обміном. Але він не повірив росіянам та відмовився. 

Роз’єднання та «зізнання»

Мар’яну етапували в Камишин, де вона була єдиною жінкою. Там її тримали в одинарній камері три місяці, принижували, доводили до спроби самогубства.

«У мене було дві спроби суїциду. У нас була така раковина залізна і дуже-дуже стара. І там під раковиною можна було відколоти шматочки заліза. Так я хотіла собі вскрити вени. Але за мною був нагляд», — зізнається Мар’яна.

Владислава перевели у Таганрог, де вибивали з нього зізнання в неіснуючому злочині. Він вигадав історію про вбивство цивільного — і отримав 25 років. Попри те, що слідство не знайшло ані трупа, ані свідків. Його етапували у колонію в рідну Макіївку.

Після цього Мар’яна ще пройшла через Таганрог. Там чула щоденні знущання над іншими українськими полоненими, яких били, катували, принижували. Ці звуки не давали їй спокою навіть після звільнення.

«В Таганрозі саме страшне було те, що я постійно чула знущання над нашими хлопцями. У мене навіть фотографія залишилась в Інстаграмі, де написано, що “Ви чуєте новорічні пісні, а ми досі чуємо крики закатованих”. І це, напевно, ніколи не пройде, але я досі чую ці крики».

Згодом була жіноча колонія в окупованому Маріуполі, де ФСБ умовляли полонених писати заяви на російське громадянство:

«Шість дівчат на це погодилось. Їх ще випустили при мені. Вони писали оці заяви. І нас залишилось троє в Маріуполі».

Там її змушували працювати: розбирати завали, сапати та копати город. 

Повернення в Україну 

Наприкінці травня 2024 року Мар’яна потрапила в обмін. Владислав дізнався про це лише через пів року.

«Саме тоді для мене закінчився полон. Найгірше в полоні для мене було не катування, не нестача їжі, не знущання, не психологічний тиск, а те, що вона там».

Повернення на волю не стало порятунком для Мар’яни. Те, що Владислав досі залишався в полоні, дуже її ранило. Вона не могла радіти свободі, бо її серце залишалося з тим, хто все ще за ґратами.

Перший тиждень вона майже не спала. Тіло було в стані шоку, а свідомість — у глибокій кризі.

«Адаптуватись було мені дуже важко. Я думала, що я не впораюсь з цим. І до мене тоді приїхала мама. Мене просто настільки трусило, я не могла зрозуміти взагалі, що відбувається. Але зі мною відбувалось щось страшне, тому що я себе навіть не контролювала».

А одна із психологів, до якої вона звернулась, лише поглибила її відчай.

«Я їй кажу, що я стикнулася з такими проблемами — що в мене немає сну, що я тривожна, що я боюсь навіть звука машин, що я боялась вийти на вулицю. А вона мені каже: “Мар’яна, заспокойся. У тебе не в одної проблеми, у когось ще гірше. Ну ти ж доросла дівчинка, ну ти що, не можеш взяти себе в руки? Ти ж там весела, щаслива на фотографіях, я ж на тебе підписана…”».

Це ставлення довело Мар’яну до крайнього емоційного виснаження, адже люди не бачили болю за її усмішкою, не розуміли, що вона веде щоденну внутрішню війну з флешбеками, тривогами і страхом.

Коли через пів року після її повернення звільнили Владислава, Мар’яна вперше відчула полегшення. 

Але навіть після возз’єднання вони не розповідають одне одному всі подробиці пережитого. Вони бояться ретравматизувати одне одного. Вони обидва ходять на терапію, зокрема парну — вчаться будувати нові стосунки, де є місце підтримці, мовчанню, любові і повазі до болю одне одного.

---