«Мама сказала, що я її зрадив»: як українські підлітки виїжджають з окупації

Українські діти були в молодших класах, коли в їхні міста прийшла Росія. Вони виросли в окупації — без української мови та під постійним тиском пропаганди. А коли стали повнолітніми — втекли. Навіть від власних батьків.

Історії підлітків з Луганська, Донецька та Криму — на YouTube-каналі RAMINA.

«Я досі пам’ятаю гімн ЛНР»

Історія Івана Саранчи з Луганська — це точна ілюстрація того, як російська окупація намагається викорінити українську ідентичність, і як попри все її можна зберегти.

У 2014 році Івану було сім. Тоді вони з батьками на кілька тижнів виїхали до бабусі — і не дарма. Їхній будинок у Луганську потрапив під обстріл. Але залишати місто назавжди батьки не захотіли — попри те, що дідусь Івана, викладач університету, одразу виїхав і просив родину зробити так само.

«Після окупації в школі ми вчили гімн ЛНР. Я і досі пам’ятаю його. А потім уже через декілька років — і російський гімн», — згадує Іван.

В українській школі він провчився лише один рік. Після того — десятиліття російської пропаганди. У старших класах був урок «начальна воєнна підготовка», а вчителі повторювали риторику пропагандистів і передавали її дітям.

«Вони побачили українську книжку й сказали, що буде проблема»

Зберігати українську ідентичність було не просто. Дідусева бібліотека — одне з небагатьох джерел української мови для Івана. Одного разу він взяв з собою в дорогу книжку «Тіні забутих предків», коли їхали в Росію через Ростов.

«Після кордону один з прикордонників побачив книги. Дві були російською, а третя — українською. Вчитується, дивиться, підходить інший, і ще один. І вже питає мене: “А що це?” Я кажу: “Та от, взяв почитати”. А він мені: “А вы в курсе, что нельзя провозить такие книги на территорию Российской Федерации?”».

Після цього прикордонники хотіли викликати ФСБ. Батьки благали не чіпати сина. В результаті родину пропустили, але змусили викинути книгу просто на кордоні. Батьки підійшли до смітника, розірвали її й викинули при них.

«Я просто написав: я в Україні»

У 15 років Іван почав спілкуватися з українськими підлітками з Дніпра через інтернет. Вони не сприймали його, як ворога, а навпаки розповіли про окупацію та як працює російська пропаганда.

У травні 2024-го хлопець почав планувати втечу. Чекав на 18-річчя.

Зв’язався з українським омбудсменом. Подав заявку на білий паспорт — посвідку на повернення до України. Зробив закордонний паспорт, поїхав до Мінська, до посольства України. Батьки про це не знали, а дізналися, коли Іван вже був у друзів в Дніпрі.

«Уже у них вдома мені мама пише: “А ти де?”.  І я просто пишу: “Я в Україні”. Так батьки дізналися і ось так завершився ось цей шлях. Батько там казав дуже неприємні слова про мене, про Україну. Дуже-дуже агресивно до цього він поставився. А мама просто казала, що я її кинув, зрадив, просто їх залишив. У неї просто була така істерика. Вона не розуміла, навіщо я це зробив, чому».

В Україні Іван звернувся до благодійної організації Save Ukraine — вони надали тимчасове житло. А згодом він зустрівся з дідусем, який нині мешкає на Вінниччині.

Катя і Севіля: окупація, як життя в клітці

Катерина з Донецька згадує, що з часом з її школи зникла українська мова, історію України скасували одразу.

• «Я просто була дитиною й думала, що так всюди, нема десь, де нормальне життя, не в окупації. Це як тваринку з народження закрити в клітці — вона буде думати, що так і має бути».

Севіля з Криму пам’ятає 2014-й: скасування іспитів, зникнення української мови, лозунги «Крим вернулся домой». Але родина не виїхала:

«Крим — це родина кримськотатарського народу. Якщо звідти виїдуть усі, хто вірить в Україну, то це знищить усе».

І зараз дівчата також в Україні.

Читайте також: 1359 депортованих Росією дітей вдалося повернути в Україну

---