«Мене виволокли з дому з мішком на голові»: історія полону, катувань і втечі українського офіцера з окупації

Під час російської окупації Олешок ветеран АТО Валерій Галадим залишався в місті, відмовившись від російських документів і будь-якої допомоги окупантів. Після підриву Каховської ГЕС він пережив повінь, втрату дому, а згодом — полон і катування в Генічеську. Його свідчення — частина масштабного документування воєнних злочинів, які Росія вчиняє на тимчасово окупованих територіях України.

Переламний 2014 рік

66-річний Валерій Галадим із Олешок Херсонської області — офіцер запасу, який з перших днів російської агресії став на захист України.

«Я був на Майдані до січня. Потім події в Києві завершилися втечею Януковича та окупацією Криму», — згадує чоловік.

У 2015 році його мобілізували до 28-ї окремої механізованої бригади. Він служив інженером групи інженерного забезпечення, забезпечував піхоту матеріалами для фортифікацій.

«У той час армія була слабкою, неготовою до війни. Утримати натиск ворога вдалося завдяки волонтерам, самопожертві патріотів, героїв, добровольців. Спершу це здавалося цікавою роботою, але згодом я усвідомив, що люди гинуть на війні за власні цінності. Тоді моє ставлення до всього кардинально змінилося».

Після демобілізації він все одно повернувся до армії за контрактом і служив до 2019 року, поки не змусило піти здоров’я та вік.

Окупація Олешок і спротив

Після повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого 2022 року Олешки окупували вже в перший день.

«Росіяни висадили десант і відрізали Антонівський міст між Олешками та Херсоном. Наше місто захопили в перший день об 11:00. Настала розгубленість і зневіра, було дуже боляче. Потім почалися хаотичні обстріли міста з «Градів» і мінометів з боку РФ, щоб навести жах і залякати остаточно».

У перші місяці містяни виходили на проукраїнські мітинги. Поступово почалися переслідування активістів, ветеранів АТО, поліцейських, навіть мисливців.

«Виявилося, у них були списки. За декілька місяців дехто вже сидів у тюрмах у Криму чи рф, а хтось зник безвісти. Я зрозумів, що буду наступним. Ми з дружиною похапцем склали у машину військову форму, прапори й усе патріотичне; переїхали в мамину хату на іншому кінці міста. Це нас урятувало — за декілька днів росіяни прийшли до мене, але не застали».

У травні 2022 року в окупованих Олешках російські військові почали формувати власну адміністрацію. Головні посади — очільника та заступника — дісталися місцевим мешканцям, які погодилися співпрацювати з ворогом. Поступово окупанти створили й інші «державні» структури — пенсійний фонд, центр зайнятості, відділ освіти. Усе це працювало під керівництвом зрадників.

«Дивно, що люди так швидко перекинулися на бік ворога. Чи заради грошей, чи були такими спочатку всередині…» — каже Валерій Галадим.

Росіяни одразу заборонили українську мову й символіку, будь-яке інакодумство. Без російських документів життя стало неможливим: не можна було отримати медичну допомогу чи соціальні послуги.

Сам Валерій пів року переховувався, уникаючи зустрічей із окупантами.

Коли в листопаді 2022 року українські війська звільнили Херсон і правобережжя, у жителів Олешок з’явилася надія.

«Було піднесення, віра, що ось-ось звільнять і нас. А коли цього не сталося — настав сильний емоційний спад».

Окупаційна влада втекла у віддалені села — Виноградове, Копані, Скадовськ, а життя в місті завмерло.

«Ми з дружиною жили скромно, близько до первісного способу життя: овочі з маминого городу, консервація, ніяких покупок. З грошей — тільки пенсія дружини».

Попри бідність і ризик, родина не взяла жодної допомоги від окупантів.

Потоп після підриву Каховської ГЕС

У червні 2023 року руйнування Каховської ГЕС стало трагедією для всього лівого берега.

Для лівобережних громад, зокрема Олешок і Голої Пристані, це стало справжньою катастрофою. Вода стрімко піднялася й почала затоплювати квартали, розташовані ближче до Дніпра. Люди рятувалися, як могли.

«Ми живемо на пагорбі, тому наш район не затопило. А от від маминого дому, моєї спадщини, залишилася лише купа глини й уламків», — пригадує Валерій Галадим.

Зиму після затоплення пережили дуже важко. Електрики майже не було, виживали завдяки генераторам. Будинок залишався холодним: котел не працював без світла, тож грілися газовою плитою, накриваючи її цеглинами, щоб довше тримали тепло.

«Спали на кухні у верхньому одязі під кількома ковдрами. У кого залишилися старі буржуйки — тим пощастило більше».

Викрадення і катування

Улітку 2024 року в Олешках залишалися переважно літні люди — ті, хто не мав сил чи змоги виїхати. Серед них був знайомий Валерія — Іван, колишній мобілізований, який називав себе патріотом. Окупанти двічі забирали Івана на «допити». Після другого разу той зник на довше.

«Думаю, його зламали, і він видав мене», — каже Валерій.

Одного дня тиша розірвалася — до двору Валерія забігли озброєні військові.

«Як у фільмах про бандитів, — згадує він. — На вулиці стояв чорний джип. Я інстинктивно сховав смартфон у шпарину в стіні після ремонту. У ньому була чернетка моєї книжки про службу в ЗСУ, контакти побратимів і дітей, серед яких були військові».

Окупанти увірвалися в дім. Чоловіка повалили на підлогу, закрутили руки, наділи кайданки, мішок на голову, замотали скотчем. Його витягли надвір і кинули в багажник джипа.

У цей час у будинку тривали обшуки. Згодом у багажник кинули ще одного чоловіка — за голосом Валерій упізнав знайомого. Обох повезли до Генічеська, за 250 кілометрів.

У місці утримання він пробув майже 30 днів.

«Ми лежали прикуті до батареї, на брудних матрацах, із мішками на головах. Годували раз на добу — холодною кашею з обрізаної пляшки, часто зі сміттям, без хліба. Постійні допити, катування, приниження. Все було зроблено, щоб зламати людину».

Його били, тиснули психологічно, але він тримався.

«Від катування струмом мене врятувало тільки те, що сказав про серце й стент».

З часом стало зрозуміло, що окупанти знають про його службу в АТО. Їх цікавив не минулий період, а теперішній — питали про зв’язки з СБУ, ГУР. Валерій стояв на своїй версії: після виходу на пенсію він нібито втратив зв’язки з побратимами.

Після чергового допиту його змусили підписати папір про згоду на «громадянство РФ» і заяву, що «не має претензій».

«Потім знову наділи мішок, закували, кинули в багажник. Я не знав — куди везуть? Відпустять чи це нова тюрма?» — пригадує чоловік.

Через годину машина зупинилася, його відпустили. Валерій ішов пішки, потім його підвозили автобусами. Люди по дорозі допомагали — годували, давали ночівлю, гроші. Він дістався додому.

Після повернення вони прожили кілька місяців у постійному страху.

«Ми були готові тікати будь-якої миті. Я знав, що фільтрацію не пройду — росіяни попередили, що знайдуть, якщо не оформлю паспорт РФ».

Молодша донька зрештою знайшла перевізника, який допоміг вирватися.

Втеча з окупації

Разом із дружиною вирішив тікати. Поспіхом зібрали фото, документи, книжки, посадили кота в переноску й вирушили. На дорозі було 19 блокпостів. Подружжя пройшло фільтрацію, витримало допити, а згодом через Росію та Білорусь дісталося українського кордону.

«Коли я побачив нашого прикордонника, це був як бальзам на душу. Я б його розцілував!» — згадує Валерій.

Він і дружина зараз живуть під Одесою. Дому немає — все залишилось під водою й під окупацією. Але він не втрачає віри:

«Не знаємо, як далі, але будемо жити й працювати, поки є сили. Ми не одні — таких, як ми, тисячі. Ми втратили все, але не втратили гідність».

Ця стаття опублікована медіа «Точка Сходу» у співпраці з благодійним фондом «Схід SOS». Від 2014 року команда фонду системно документує воєнні злочини, скоєні російською федерацією на території України. Після початку повномасштабного вторгнення документатори провели 901 інтерв’ю з постраждалими та свідками і задокументували 1 560 випадків ймовірних воєнних злочинів. Серед них — свідчення людей, яких незаконно затримували російські військові, катували та утримували в полоні в нелюдських умовах.

Історію Валерія Галадима задокументували Марія Білякова та Наталія Каплун.

Уся зібрана інформація передається до правоохоронних органів України, аби злочинці були притягнуті до відповідальності, а правосуддя — відбулося.

---