«Не можеш будувати — піднось цеглу»: як Ірина Гусак об’єднує переселенців у Сарнах

Народившись у Маріуполі та провівши дитинство у Рівненській області, Ірина Гусак 30 років прожила на Донеччині, де стала шеф-редакторкою газети та сайту. Нині вона знову тут — у рідних Сарнах. Після російського вторгнення у Маріуполь, жінка разом з родиною проїхала 20 блокпостів, аби добратися до заходу України. Тут вона ще 4 рази переїжджала, шукаючи будинок.

Тепер Ірина — голова ради ВПО, очільниця ГО «Стежина додому» та параюристка. А ще вона займається розбудовою набережної у Сарнах, аби повернути людям можливість знову відпочивати у безпечному просторі.

Про шлях жінки з Маріуполя до розбудови спільноти переселенців у Сарнах — читайте у матеріалі.

Виїзд з Маріуполя

В очікуванні «зеленого» коридору з Маріуполя, родина Ірини щодня виходила до драмтеатру. Пізніше вони дізналися, що першу колону, яка виїхала з Маріуполя нібито безпечним маршрутом — росіяни розстріляли.

15 березня Ірина з чоловіком вирушили до військового шпиталю для процедури з лікування раку. Потрапити туди не вдалося — шпиталь був переповнений пораненими. В той же день вони бачили, як росіяни обстріляли чергу людей, які стояли за гуманітарною допомогою. А згодом, збираючи дрова для підігріву чаю, вони самі потрапили під удар російської міни, яка зруйнувала їхній будинок.

«Мене оглушило. Біля машини вирвало двері, замки і тріснуло лобове скло. У сусідньому будинку жінці відірвало руки та ноги. І вона ще була жива хвилин 30, з усіма прощалася. Побачивши це все, сказала: “Слухайте, давайте завтра от просто комендантська година закінчується, ми сідаємо і їдемо”», — каже Ірина.

З Маріуполя вони виїжджали через 20 блокпостів: через Мангуш, Бердянськ, Токмак.

«Ми вирішили, що якщо загинути, то краще в дорозі. Поїхали через драмтеатр до центру міста і там на нас виїхали російські танки із Z-ми. Я не знаю, чому він в нас не вистрілив. Ми виїхали з міста і зупинилися перевести дух, бо сильно кричали, коли ми зустрілися з цим танком. І тільки там, за Маріуполем, вперше за місяць побачили блакитне небо. У місті воно було сірим», — ділиться жінка.

Перші кроки у новому місті: робота, лікування, адаптація

Уперше відремонтувати машину після дороги понад 800 кілометрів, вони змогли у Вінниці. Там же, у гуманітарному хабі взяли одяг. Ще через три доби Ірина з родиною опинилися в Сарнах — невеличкому містечку у Рівненській області. 

Сарни були їй знайомі. Тут вона провела дитинство. Зараз Ірині 53, і вона знову опинилась тут. Через чотири дні після приїзду запрацювала маріупольська редакція. Ірина почала працювати журналісткою. 

«Почали працювати, і я просила дівчат: “Працюйте, вам буде легше не думати про те все, що ви пережили”. Я почала займатися своїм здоров’ям трошечки, бо мені потрібно було продовжувати лікування», — каже Ірина Гусак.

У місто релокувався і Луганський онкодиспансер, де з червня жінка продовжувала лікування. Пізніше лікарня створила перший в Україні центр для реабілітації онкохворих.

Перші ініціативи та заснування «Стежини додому»

Журналістська робота поступово переростала у громадську діяльність. Ірина допомагала переселенцям, гуманітарним організаціям, співпрацювала з місцевою владою. Одним з перших заходів, яким займалась жінка, стало обстеження зору для людей старшого віку. Разом з міською владою, соцзахистом та благодійним фондом зробили огляд для 60 переселенців і видали їм окуляри.

«Потім мене запрошували в музей і бібліотеку розповідати про Маріуполь. І я зрозуміла, що треба щось робити з цим. Коли ми сюди приїхали, у 30-тисячному місті було 7 тисяч переселенців. Це дуже велике навантаження». 

Людям, які виїжджали з дому без речей і документів, у місті надавали речі першої потреби. Ірина ж долучалася до громадських слухань, допомагала налагодити зв’язок між переселенцями та місцевими організаціями. Одного дня її запросив міський голова Сарн і запропонував стати головою ради ВПО. Згодом Ірина стала членкинею і обласної ради. 

Однак за новими посадами стояли не лише допомога жінки налагодити зв’язок між переселенцями та місцевою владою, а й безперервне навчання.

Спочатку вона навчалася у літній школі від УКУ, де Ірина побачила, як люди у своїх громадах об’єднують організації, місцеву владу та бізнеси для спільних справ.

«Перебуваючи на цих всіх тренінгах, засіданнях, семінарах, я розуміла, що треба шукати якісь можливості. Тому що не вистачає грошей ні в міському бюджеті, ні в обласному. Тоді я створила громадську організацію. Більш-менш в мене налагодилося все по здоров’ю». 

У травні 2024 року Ірина створила громадську організацію «Стежина додому», тому що «ми всі чекаємо свою стежину додому».

«Я аналізувала, які проблеми є в людей. Звичайно, найбільша в нас у всіх — житло. Але багато викликів було з документами. І перше, що я зробила, коли почалося оцифрування трудових книжок, це робота з порталом Пенсійного фонду»

Тож перше, що зробила Ірина — провела тренінг для переселенців у Центрі зайнятості: як користуватися сайтом, просканувати документи тощо. Також запросила Донецький пенсійний фонд і керівників відділів пояснили, як отримати пенсію з інвалідністю, як податися на субсидію людям, які втратили документи.

Замість трьох запланованих тренінгів Ірина організувала шість. Поступово надходили запити не лише від переселенців, а й від місцевих організацій. Цифрову грамотність почали опановувати і мешканці Сарн, які приходили на тренінги. Несподівано, участь місцевих допомогла їм змінити своє відношення до людей, які змушені були залишити свій дім.

«Це було цінно, коли вставали люди, переселенці, і розповідали свої історії. Зокрема, як в них згоріли документи. І місцеві, слухаючи ці історії, якось проникалися до цих людей. Вони співчували їм і це трошки зближувало їх. Змінювало негативні думки та відношення про переселенців»

Ірина продовжувала організовувати навчання та корисні заходи — школу юного блогера для дітей, навчання з кібербезпеки для старших людей у колаборації з поліцією. З останнього зародилося нове заняття для переселенців у Сарнах — скандинавська хода.

Жінка зазначає, що на вулицях міста завжди зустрічаєш людей, які займаються спортом — місцеві жителі досить активні. Тож і людям, які сюди приїхали нещодавно, долучитися до життя у Сарнах через спорт було легше.

«Ми запросили тренерку активних партій скандинавської ходи, яка розказала, як корисно та правильно цим спортом займатися. Бо ставала проблема — люди впадали в депресію. Вони нікуди не ходили, не хотіли ні з ким спілкуватися. А мені важливо було, щоб вони інтегрувалися, починали якось взаємодіяти з місцевими, долучались до подій у місті, щоб не замикати у своїй оцій от шкарлупі».

Так, до занять зі скандинавської ходи долучилися 12 людей: і місцевих, і переселенців. Під час прогулянки з’явилася ідея одного з найбільших проєктів Ірини — облаштування набережної річки Случ у Сарнах.

Замість земляних насипів та неінклюзивних доріг, тут має з’явитися безпечний простір для дозвілля, скандинавської ходи, занять спортом та відпочинку. Жінка наголошує, що створення такого місця має допомогти ветеранам та військовим, які зараз не можуть зручно ходити набережною.

«Ходили-ходили, і тут всі почали говорити: “От, нам би тут лавочку, щоб посидіти”. А десь водичку взяв, а викинути немає сміттєвого бака. Так з’явилася ідея про те, що треба набережну річки привести до ладу. Наприклад, розчистити доріжку, яка зараз перекопана, насадити дерева, розділити її на зони. І ми вирішили обговорити це з міською владою».

«Вони вже нікуди не поїдуть»: Ірина про три найбільші проблеми переселенців 

Коли Ірина створювала громадську організацію «Стежина додому», тоді йшла мова про інтеграцію переселенців. Зараз це змінилося. Жінка каже, що зараз треба говорити про створення спілки, співпраці між переселенцями та жителями громад. Адже, якщо люди не поїхали з міста за три роки, то вони, ймовірно, вже його і не залишать.

Зараз у Сарнах лишається 1 тисяча переселенців. Більшість з них — мешканці тимчасово окупованих територій. Ірина каже, що поки що не йде мова про те, що люди зможуть повернутися у Маріуполь, Луганськ, Донецьк, тож треба допомагати їм розбудовувати своє життя там, де вони є зараз.

«І ці люди вже нікуди не поїдуть. Це вже не про інтеграцію, а про створення спільноти. Щоб стиралася ота грань місцева – не місцева, щоби ці люди також приносили користь громаді, щоб вони громаду вже сприймали як свою».

Ірина називає найбільші проблеми, з якими зіштовхнулася і вона, і досі переживають переселенці.

Найголовніша — це проблема із житлом. Наразі у місцях тимчасового проживання люди живуть понад три роки, каже жінка. Однак їх створювали, як пункти, де переселенці залишатимуться недовго, «перевести дух». Людям, які там залишаються, від 60 до 80 років, тобто самостійно розв’язати проблему з житлом вони не зможуть. Водночас на їхні місця у тимчасові пункти вже є інші — нещодавно евакуйовані люди з інвалідністю.

Ще одна проблема — це переживання втрати дому. Ірина ділиться, що їй було легше, коли вона працювала і писала про Маріуполь.

«Я не сприймала це як особисте горе. Я просто писала, це моя робота. У мене лежить дуже гарна книжка, дівчата випустили — останні світлини Маріуполя. Я її досі не можу подивитися. Пройшло три роки. Я починаю гортати і на деяких знімках все, мене накриває, я закриваю, думаю, ні, я ще не готова. Але писати про Маріуполь, дивитися, я сприймаю це як роботу. Не всі люди так можуть».

Деяким людям важко впоратися зі своїм горем та травмою. Ірина каже, що тренінги тут вже не ефективні. Ходити туди не хочуть, та й змінити щось вони не зможуть. Однак через нову активність, залученість до життя громади, адаптуватися таки можливо.

Жінка наголошує, що пора припинити ділити українців на «ВПО» та «не ВПО». Адже кожен з нас переживає свою травму, своє горе і в об’єднанні сила.

«Ви сидите, ліпите варенички, одне одному щось розповідаєте, ділитесь чимось. І це дуже класна історія. І саме через такі історії ми повинні витягати наших людей. Тому що травмовані не тільки переселенці, травмовані родини, які втратили своїх чоловіків, травмовані діти, чиї батьки зараз на фронті. Ми всі травмовані».

Місто відгукується на всі нові заходи, якими займається жінка. А вона продовжує змінювати життя громади.

«От кажуть, а чого держава не робить?  Ну, хто така держава?  Держава — це ми: ти, я, ми. Ми держава. Ніхто за вас не прийде і не зробить. Поки ми самі за себе не візьмемося. Не можеш робити, допоможи там, де тобі цікаво. Не вмієш ти будувати, піднось цеглу».

---