Обстріли, евакуація та новий дім: як собаки переселенців переживають перші місяці війни

Разом із господарями вони пережили обстріли Маріуполя, чули вибухи в Авдіївці та тремтіли від сирен у Запоріжжі. Собаки, як і люди, пережили страх, а деякі ще й відсутність звичної їжі під час перших місяців повномасштабного вторгнення.

«Точка Сходу» зібрала історії собак, які пережили перші місяці повномасштабного вторгнення, переховуючись в укриттях, виїжджаючи з-під обстрілів, та почали нове життя разом із власниками далеко від дому.

Роккі та Бетті

Роккі — боксер. У листопаді 2021 року він переїхав з Харкова у Маріуполь, де жив зі своєю господаркою Анною. З ними на Донеччині була і його подруга, спанієль Бетті та її господар Олександр. Після переїзду вони потроху адаптовувалися до нового міста та звикали до сім’ї.

Почалося повномасштабне вторгнення і через 3 дні вся сім’я переїхала до бомбосховища. Із собою взяли мінімальну кількість речей, але пробули там аж до 16 березня.

«Я надягала на Роккі свій светр, бо було дуже холодно. Їсти він відмовлявся та часто не добігав до вулиці, щоб сходити в туалет. Згодом ми навчилися гуляти з Роккі та Бетті, та робити свої справи за 2-3 хвилини, а як тільки чули звуки вибухів чи літака бігли назад у сховище», — каже Анна.

З їжею проблем не було, бо у перші дні великої війни для собак купили мішок корму. Виїхати з міста сім’я ризикнула 16 березня, після того, як через бомбосховище пройшла так звана «група зачистки».

Дорога була довга — спочатку Юр’ївка, а потім Бердянськ, Запоріжжя та нарешті Дніпро.

Через постійні стреси, які він пережив у доволі малому віці Роккі має тривожний тип поведінки.

«Він лякається гучних звуків, великих автівок, притискає хвоста та наче, як у Маріуполі, намагається швидше зробити всі свої справи», — каже Анна.

Пізніше у нього діагностували проблеми з серцем. Тепер Анна водить Роккі на плановий огляд та лікування.

Бетті ж померла ще у 2022 році після того, як її разом з Роккі вивезли з Маріуполя. Деякий час вона жила та адаптовувалася до нових умов. Однак незабаром її серце зупинилися. Тоді їй було 17 років.

«Бетті завжди була весела та слухняна тварина. Вона мужньо витримала всі виклики, холод та обстріли. На жаль, вік бере своє. Але вона завжди залишиться у нашому серці та пам’яті», — додає Олександр.

Яник

Яник — пекінес з Авдіївки. Таке ім’я йому обрала господарка Олена, забравши його у волонтерів. Вони вивезли пухнастика від військових, які відбивали російський наступ на місто.

«Я розуміла, що собака такої породи в притулку може не вижити, тому одразу забрала його. Думаю, в Авдіївці він вижив, бо був витривалим. Коли він тільки потрапив до нас, то завжди тікав, боявся. Думаю, що це наслідок перебування в місті, де йшли бойові дії», — ділиться Олена.

Після Авдіївки стан здоров’я собаки погіршився. Але жінка намагалася адаптувати його до нових умов та родини, де загалом 4 собаки та 4 коти. Зараз пекінесу 9 років. Він набрав вагу та відновився, але через вік та вплив пережитого стресу, перестав бачити. Також він більше не бігає, як робив це завжди.

 

Бусінка

Катерина завжди мріяла про собаку. І в один день у неї з’явилася Бусінка — йоркширський тер’єр. Зараз Бусінці 8 років, а коли їй було 4 вони разом із власницею Катериною ховалися в одному з укриттів Маріуполя. Місто опинилося під постійними російськими атаками та блокадою.

«Це була моя давня мрія, я хотіла саме йоркширського тер’єра, бо для мене це собака-антистрес. Саме такою Буся і була. Це була любов з першого погляду», — ділиться Катерина.

Весь час у Маріуполі Бусінка проводила у своїй хатинці. Без неї вона почувалася некомфортно. Хоч і поводилась тихо та не заважала людям, які теж прийшли в укриття. Їх було близько 100 осіб, які розділилися по декількох секціях: хтось лежав на підлозі, хтось сидів.

Однак в укритті теж не було безпечно: гучні звуки обстрілів були все ближче, а будівля декілька разів горіла. Всередині укриття був дим і Катерина забирала Бусінку та її будиночок далі в коридор або на вулицю перечекати.

«Її присутність відволікала мене від тих емоцій, які тоді в мені були. Вона проявляла максимальну слухняність в таких екстремальних умовах», — ділиться Катерина.

З міста вони виїжджали своєю машиною. Тоді Бусінка вперше поводилася не так, як зазвичай. По дорозі вона почала вистрибувати з авто, яке вже було потрощене.

«З блокади ми вибралися, але з окупованої території виїжджати було дуже важко. Їхали до Запорізького напрямку незатвердженим маршрутом. Тоді нас зупинили військові на одному з російських блокпостів і сказали, що зараз буде танковий бій. Було дуже гучно і Бусінка почала вистрибувати з машини. У неї була істерика. А я думала, що зараз танк влучить в автівку і ми загинемо», — каже дівчина.

Бій закінчився і родині вдалося доїхати до українського блокпоста і далі до Запоріжжя. Після довгої евакуації, Бусінка стала менш активною. Також вона реагувала на гучні звуки: ніби «плакала». А якщо обстріл ставався вночі, то бігала до сім’ї, аби її погладили та заспокоїли. Так вона реагувала близько двох років.

Потім Буся стала ховатися під ванну, коли чула якісь гучні звуки. А зараз під час масованих атак на місто вона гавкає та злиться.

«У неї ніби претензія: чого порушують тишу? Обурюється й злиться, дістали собаку вже ці ракети та обстріли. Її емоційний стан покращився, з’явився інтерес та бажання гратися», — додає вона.

Зараз Катерина не бачить, аби Бусінка страждала від наслідків пережитого. Апетит у пухнастої хороший, навіть з’явилася зайва вага. Однак залишилася потреба ховатися в будиночок. Його складно забрати.

«Для неї важливий її будиночок, мабуть, як і для кожного переселенця. Якщо його немає, то це трагедія. Треба швидко попрати та повернути. У ньому вона відчуває себе захищеною. Така потреба завжди бути недалеко від свого будинку з’явилася після початку великої війни», — ділиться Катерина.

Кім, Дана та Альфа

До повномасштабного вторгнення Надія разом із сім’єю та чотирма собаками — трьома вівчарками та дратхааром (мисливський собака), жили у приватному будинку Маріуполя. Попри розмір улюбленців, ніхто не помічав, що їх так багато. Разом вони любили гуляти вздовж узбережжя по декілька годин. Зараз місця для цього немає, там, де вони живуть ділянки можуть бути заміновані.

Після початку великої війни сім’я разом з тваринами виїхали до села Ялта неподалік Маріуполя. Собаки почали ховатися та переживати стрес через гучні звуки обстрілів. Та найбільшою проблемою була відсутність їжі.

«Собаки нічого не розуміють. Вони бігли до мене, притуляються головою і, ніби, все — вони в безпеці. У нас не було ні газу, ні тепла. Але найстрашніше була відсутність їжі. Бо у нас взагалі не було їжі. Потім нам сусід давав подрібнену пшеницю і я готувала таку кашу», — розповіла Надія.

Перед евакуацією одна з вівчарок померла через сердечну недостатність.

З Маріуполя сім’я виїхала у липні 2022 року, провівши у дорозі 6 днів.

«Люди вивозили речі, а ми — собак. Бо я б собі ніколи не пробачила, якби залишила їх там. Ми зупинилися біля заправки і звідти росіяни почали обстрілювати підконтрольну Україні територію. Собаки дуже налякалися», — додає жінка.

У Запоріжжі сім’я живе четвертий рік. Надія додає, що весь цей час собаки бояться гучних звуків, навіть якщо вони лунають з телевізора. Вони починають бігати, а заспокоїти їх неможливо. Тому самостійно улюбленці не гуляють. Жінка боїться, що вони можуть загубитися.

«Тут ми стикнулися з тим, що ти нікому не потрібен. А з собаками, особливо великими, тим паче. Мені казали: відпустіть, віддайте в притулок. Нам пощастило і ми зустріли людей, які дали нам можливість пожити в домі. Натомість тепер вони кажуть, що я навчила їх любити собак», — додає жінка.

Наразі Надію турбує лише одне питання: що далі? Власного житла сім’я немає, як і колишньої можливості утримувати собак. Однак вона продовжує піклуватися про своїх улюбленців і про тих, чиї господарі виявилися не такими відповідальними.

Жінка закликає не залишати своїх тварин та потурбуватися про їхнє майбутнє.

---