Плейлист переселенця — це добірка пісень, які стали голосами тих, хто був змушений покинути рідне місто через війну. У кожній історії — не просто згадка про улюблену композицію, а цілий пласт особистих переживань: дзвінки мами з окупації, виступ на відкритті «Донбас Арени», перша прослухана пісня при свічках на кухні в Бахмуті. Музика стає способом говорити про втрати, які неможливо пояснити словами.

«Точка Сходу» зібрала пісні переселенок з Маріуполя, Куп’янська, Бахмута, Луганська й Донецька, аби розповісти історії втрат і болю, любові і щасливих спогадів, які нагадує ця музика.

«Чужію я» – NAZVA та BRYKULETS

Валентина з Маріуполя

«Чужію я» – NAZVA та BRYKULETS моя пісня про переселенство та втрату дому. 

Коли я вперше почула її, плакала сильно. Бо ці переживання намагаюся сховати десь в душі, не акцентувати на тому, що я переселенка, що у мене є свій особистий біль – бо всі маріупольці мають біль втрати та знищення міста. 

А «особистість» цього болю в тому, що в окупованому місті залишилися батьки. Я не бачилася з ними з квітня 2022 року. І слова «За тобою скучив твій рідний дім» розбивають серце. Бо мама в кожному дзвінку та повідомленні говорить, що сумує. Мама – мій дім. 

І ми не розуміємо, коли настане момент, щоб ми зустрілися. Бо виїжджати, аби зустрітися десь за кордом для їхньої безпеки – просто немає грошей. 

Так, я сумую за містом, за батьківським домом. Та сам приспів «Чужію я» означає, що втрачається зв’язок з рідним містом. Можу підтвердити, він справді втрачається, ми адаптуємося та звикаємо до нових міст.  Тому намагаюся не впадати в ностальгію про те, як нам добре жилося, бо добре може бути будь-де. Головне, аби рідні люди були поруч. А мої рідні – далеко. «Чи ти далеко? Не кажи ні…».

«We will rock you»

Катерина з Донецька

«Ви знаєте, саме з вугілля зʼявляються справжні діаманти».

Моє життя в Донецьку вирувало, тому одразу подумала, що складно буде обрати один спогад та пісню, але в серіалі почула «We will rock you» і одразу, як і завжди, полетіла у 2009 рік. Відкриття «Донбас Арени».

Мій тато працював на її будівництві, тому ще з моменту котлованів та закладання фундаменту я знала, що це буде щось феєричне, але навіть не здогадувалась що настільки!

І от наближається фінал будівельних робіт. На той час я вже була там декілька разів, але в технічних місцях, тому й досі до кінця не уявляла наскільки «Донбас Арена» велична. Я — вже серед тих, хто буде незабаром брати участь у її відкритті. А зараз — репетиції. Неймовірні люди навколо, радість, хоч фізично репетиції виснажували. А ще там давали неймовірно смачні сендвічі. 

Ми складали напис «Донецк» у костюмах шахтарів — моя була буква «Д». Час на поле. Ми в костюмах, касках, розмальовані, ніби у вугіллі купались та тільки вийшли із забою, і — відкриваємо це шоу.

Здається, що якби я була старша, то в мене б серце зупинилось від того, як воно билось під час виступу. Я так сильно насолоджувалася моментом. Зараз минуло вже 16 років, а я ще не була на шоу таких масштабів. 

Після того як ми склали напис «Донецк» та потанцювали, побігли робити прапо, емблему шахтаря і як фінал виступу — мапу України. Вона була в кольорах прапору, на тлі якої вже інші танцювали український народний танець. 

Памʼятаю, сиділа там в мапі та плакала від ейфорії та щастя, «вугілля» стікало по обличчю.

У нас були VIP-місця під сценою, на якій виступала Бейонсе. Тоді перше, що я подумала «вона маленька». Поки вона співала, мені здається сльози щастя вже змивали останні залишки «вугілля» з мого обличчя. 

Я неймовірно пишаюся тим, що я з Донецька, — просто хотілось це сказати.

«Околиця — якщо ти змерзнеш»

Ліна з Куп’янська

Для мене це пісня про мрію повернення додому. 

Уперше почувши цю пісню, не змогла стримати сліз. Та й зараз вони інколи проскакують. Бо здавалось, що про те, що я думаю написали пісню! Це виявлялось неймовірним. Хоча нічого неймовірного тут немає. Ми усі думаємо про одне і те саме. Скільки болю, скільки страждань. І тільки надія єдина, що колись, коли-небудь, може навіть не ти, а хтось інший зможе колись потрапити додому. Туди, де ти виріс, а не куди мав виїхати. Туди, де і зараз палає і палає. Туди, де від домівки лише спогади.

У думках стрічкою проминають долі стількох людей, хто втрачав, хто був вимушений страждати, хто помирав. І скільки ще нас таких невідомо. Просто хочеться дати максимум емпатії, близькості та тепла тим, хто цього потребує.

KALUSH & Jerry Heil – Стіни

Жанна з Бахмута

Коли почала думати про пісні, які в мене асоціюються з домом, то зрозуміла, що більшість з них російські. Не тому, що я слухаю російське зараз, а тому — що я слухала російське в минулому. 

Найкраще відображає мою тугу за домом пісня «Чужію я» – NAZVA та BRYKULETS. Порахувати скільки разів я плакала під неї просто неможливо.

А під час найважчого етапу переживання втрати зі мною була пісня KALUSH & Jerry Heil — «Стіни». Вона дуже боляче била словами «Я вперше не вернусь навесні». Тож, може це був не найкращий вибір, але у тому моменті вона відчувалась «правильною».

А коли чую пісню «Автозак» гурту «Жадан і Собаки», завжди згадую, як брат вперше включив її навесні 2022 на нашій кухні в Бахмуті. Ми тоді суворо дотримувались режиму світломаскування, тож вперше я почула її при свічках. Одразу ж попросила скинути мені.

Пісня «Хвилина мовчання» гурту «Сметана band» завжди болісно нагадує про дім і про те, що з ним зробили росіяни. Слухаючи її, я завжди згадую, яким був Бахмут до повномасштабного вторгнення, про улюблені місця і теплі моменти, які більше ніколи не повторяться.

А ще, з не такого сумного — пісня «Я вдома» — Tember Blanche. Вона нагадує про те, що де б я не була — я завжди вдома, поки поруч є люди, яких я люблю і моя киця, поки я можу говорити рідною мовою, поки на вулицях всі незнайомці — рідні.

Ana Johnson — We Are

Аліса з Луганська

Кліп не має жодного відношення до пісні, але сама пісня для мене особлива, бо начебто розповідає про людину з Луганська. Ніби вона мала вибір вийти та зробити те саме, що сталось в Харкові. Але замість того «stay with bad guys — you said you are not responsible, but we are» (у виборі залишатися з поганими хлопцями ти кажеш, що немає відповідальних, а ж є — ми). 

У цьому сенсі я звинувачую і саму себе — якщо я тоді зробила б більше, можливо, зараз ми всі не були там, де ми є. Але я була підлітком, хоча для мене це не звучить, як виправдання. 

Після початку повномасштабного вторгнення, для мене ця пісня набула трохи іншого значення. Вона стала більше про світ, як вони закривають очі та обирають «залишатися із Росією. Вони кажуть, що це «не їхня війна і що вони не винні. Водночас вони самі відгодували цього монстра, який тепер звалюється на нас.

А ще пісня про Луганщину. Тільки вона російською, дуже стара пісня — «Луганщина песня моя».

У мене дуже змішані відчуття стосовно Луганська. Бо це мій дім і я його люблю, але одночасно з тим — це вражена хворобою частина. І навіть коли «захворювання» мине, шрам все одно залишиться.

Вони прийшли та забрали мій дім, спотворили кожен мій спогад, як в мультику «Думками навиворіт». Їхній дотик робить усе брудним, сірим та гнилим. Наприклад, міст на Станицю Луганську, де мешкала моя найкраща подруга, став російським блокпостом. Щоб його перейти, а не опинитися у підвалі бойовиків «ЛНР» чи загинути, треба багато брехати. А гарна, відбудована філармонія — тепер суцільне бите скло. Вони відбудували її знову, щоб грати там руські народні пісні.

Я пам’ятаю День Незалежності України у 2012 році. Цього дня ми йшли вулицею не у вишиванках. Але до «Євро-2012» продавали дуже багато одягу з української символікою, тож ми з подругами одягнулися в один з таких —  із написом «I love Ukraine». Усюди майоріли українські прапори, якийсь парад на площі, концерти, всюди люди та працюють фонтани. І ось це було відчуття «приналежності», дому, коли ти в рідній країні серед своїх людей.

Ще пам’ятаю, як дитиною поверталася з параду 9 травня. Туди нас змусили піти всією школою. У мене на сумці висить «колорадка» — заборонений в Україні російський символ. Її видали усім школярам і тоді він ще не набув такого символічного значення в Росії. І от ми йдемо, а назустріч — чоловік у вишиванці і з українським прапором у вигляді стрічки, що прикріплена бантом у нього на сорочці.

І я тоді, мабуть, зрозуміла. Це був момент, коли в мене прокинулась національна свідомість. І я подумала «ого, а так можна було». Я не можу сказати, що в 11-14 років стала націоналісткою і все усвідомила. Але до мене прийшло розуміння, що СРСР був «тюрмою народів», і добре, що ми цього позбулись.

Я пам’ятаю природу Луганщини — безкрайні степи з ковилою, балки, соснові ліси. Усе, що потім знищить війна. Зараз, вже окупований Луганськ в цілому нагадує застигле місто-привід.

---