«Від Майдану до Донецька: історії про прапор, який став символом боротьби й надії»

Українці зберігали прапор в окупації та під час Революції гідності, виходили з ним на мітинг у Донецьку та бачили його в перші хвилини після виїзду з захоплених росіянами міст.

До Дня українського прапора «Точка Сходу» зібрала історії тих, для кого синьо-жовтий стяг став особистим символом надії, сили та дому, який завжди чекає.

Прапор на Майдані Незалежності у Києві під час Революції Гідності

«Напевно, найбільш цінний для мене прапор з усіх», — починає свій допис журналіст Стас Козлюк.

21 лютого 2014 рік.  Тоді, після розстрілу Небесної сотні 18-20 лютого, Верховна Рада ухвалює закон про недопущення переслідування мітингарів. Бійці внутрішніх військ залишають центр Києва, а на Майдані прощаються із загиблими.

У Маріїнському парку, звідки вийшли бійці внутрішніх військ, серед наметів та польових кухонь залишається купа речей. Журналісти чи не перші, хто входить в їхній табір.

«Дурні були, що сказати. Колеги починають розглядати ящики з різним барахлом: згущенка, печиво, щитки на руки й ноги, каски. Всі намагаються витягти собі щось на пам’ять про ці дні. І в тобі б’ються дві думки: не можна мародерить навіть тітушок, бо ти журналіст. А журналісти таким не займаються. І друга — треба щось взяти собі з цього табору, аби за десятки років була що згадати», — каже медійник.

У картонній коробці, яка валялася десь біля дерев, лежали ковдри, бо все цінне вже давно витягли.

«З неї все витягли, ніби нічого цікавого. І тут на дні бачу синій і жовтий кольори. Прапор. Брудний, потоптаний, запханий кудись подалі. Навіть не думав. Розстібнув рюкзак, витяг прапор, сховав, привіз додому. Власне, це єдине, що я тоді “вкрав” з Маріїнського парку.  Бо не можна, аби прапор лежав брудною підстилкою для совєцьких ковдр. Неправильно це. Тепер він у мами вдома. Зберігається, як артефакт тих подій», — згадує він.

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку

4 березня 2014 року під Покровською церквою відбувся перший проукраїнський мітинг в нині окупованому Росією Донецьку. Наступного дня на мирний мітинг зібралося понад 10 тисяч людей. Вже через декілька днів, 13 березня, на центральній площі Донецька  під час мітингу «За єдину Україну» загинув громадський діяч Дмитро Чернявський. Коли жителі почали розходитися, на них напали, міліція людей не захистила. Самооборонівці опинилися в епіцентрі атаки, їх били, закидували димовими шашками, використовували сльозогінний газ. Останній проукраїнський мітинг перед захопленням росіянами в Донецьку пройшов 28 квітня 2014 року.

«Коли я туди йшла, у мене трусилися руки, бо я знала, чим закінчувалися попередні. Щодня на місцевому телебаченні закликали не виходити на мітинги, бо там можуть вбити. Але я не могла інакше. Не знала, як захистити рідне місто від “руского міра”. Я бачила у соціальних мережах, що «прихильники расії» планували напад на нього. Але не могла по-іншому. Бо це було єдиним шансом показати решті України та один-одному, що ми є, що Донецьк – це Україна і ми потребуємо підтримки та допомоги. Бо залишилися сам-на-сам з озброєними бойовиками та оскаженілими жертвами пропаганди», — каже Олена.

На мітингу була молодь, родини із дітьми, які у вінках та з українськими прапорами. Усі йшли ходою в протилежний бік від захопленої ОДА. Співали українські пісні. А потім зі сторони ОДА за ходою почали бігти нападники у масках. Із ціпками, битами, газовими балончиками та ножами. Олена згадує, як із криками «Росія!» йшли силовики РФ в балаклавах. Вони напали на неозброєних людей. Били і дітей, і старих.

«Я злякалася та втекла на іншу вулицю. Але тривай час чула оскаженілі крики цих подонків: «ра-сі-я! ра-сі-я!». Це був жах. Пам’ятаю що в голові було одне «фашисти… грьобані фашисти…». Асфальт був залитий кров’ю, а на узбіччях лежали шматки українського прапора. Додому дісталася маршруткою. Тоді я побачила справжнє обличчя Росії. Яке бачу і донині. І не дай боже жити під їхнім аквафрешем», — згадує жінка.

Вони виїхали з Донецька взимку. У рідному місті вже висіли прапори Росії та самопроголошеної «ДНР».

«Було боляче, наче в тебе забрали Батьківщину. І скільки було щастя, коли ми дісталися до українського блокпоста, де майорів рідний блакитно-жовтий прапор», — додає вона.

Забрали прапор в окупованому Криму

Євгенія із сім’єю жили в тимчасово окупованому Криму до 2023 року. Після російської анексії автономної республіки у 2014 році вони думали, що присутність РФ ненадовго. А вже пізніше не змогли залишити батьків, які відмовлялись їхати. Та і самі думали, що мають в Криму мають залишатись українці.

«Прапор в мене був завжди. Але після початку повномасштабного вторгнення через чийсь донос мене затримали. Осудили за дискредитацію російської армії, а потім прийшли з обшуком додому. Під час обшуку ФСБ у мене його і вилучило. Під цим прапором ми зустрічали Новий рік, з парою людей, які, як і ми чекали повернення Криму додому», — ділиться Євгенія.

Виїзд з окупації

Катерина, як і Олена — з Донецька. Улітку 2012 року вона наважилася залишити дім. Тоді дівчина не знала, що перечекати й повернутися не вийде та доведеться будувати своє життя у новому місті.

«Це літо 2014 року, я їду з Донецька та ще не знаю, що це переїзд, а не просто «перечекати». Думаю, що я здогадувалась, що це квиток в один кінець, бо коли на КПВВ (контрольний пункт виїзду-в’їзду в зоні проведення АТО) в Марʼїнці побачила прапор України — заплакала. Та й не тільки я, а й усі пасажири у моєму полі зору мали мокрі очі. Мені вистачило того часу, що прожила в окупації, хапатись там за будь-що, що нагадує прапор України. Тому й зробила це фото, рідна Донеччина у кольорах прапору. Неможливо передати словами увесь спектр емоцій коли виїжджаєш з окупації та бачиш перший прапор України. Покидаєш дім, щоб потрапити додому», — каже Катерина.

---