«Вони постійно спостерігали – під час миття і туалету»: як горловчанка Марина Чуйкова пережила полон

19 червня — Міжнародний день боротьби за ліквідацію сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Станом на червень 2025 року, Офіс Генерального прокурора України задокументував 363 випадки насильства, скоєних російськими військовими — серед них 134 чоловіки, 229 жінок і 19 дітей. Утім, реальні масштаби — значно більші. Більшість жінок мовчать про пережите — через страх, сором або брак підтримки.

Марина Чуйкова півтора року провела в полоні у бойовиків так званої «ДНР». За проукраїнську позицію її катували, тримали в ізоляції та принижували. Сьогодні вона говорить вголос про те, що пережила, і отримує допомогу психологів у проєкті GIDNA від фонду Future for Ukraine. Про це «Точці Сходу» повідомили у фонді.

«Мене якось запитали, чи була я зґвалтована в полоні? Я відповіла: під час миття за мною підглядали у дірку в дверях, я ходила в туалет у стаканчик під відеонаглядом, мене змушували роздягатися на допиті. Так, це не зґвалтування, але це — сексуальне насилля!», — каже Марина.

«Мене повезли з мішком на голові»: як жінка потрапила до підвалу МГБ

До початку війни Марина жила в Горлівці з двома синами та 80-річною матір’ю. Після окупації міста сини виїхали до Харкова, а жінка залишилась з мамою. У 2018 році вона вирішила навідати дітей. На КПП «Микитівка» у неї відібрали документи, речі й телефон, змусили роздягтись для обшуку.

«Потім з Донецька приїхали два кремезних чоловіка, вони називали мене шпигункою та “укропкою”, знали дати народження мене та моїх дітей. А потім одягли мішок на голову та повезли в невідомому напрямку», — пригадує Марина.

Її кинули в підвальну камеру розміром 3×3 метри без вікон і туалету. Стіни — в крові, у кутку — бутлі з сечею, у темряві — лише слабке світло лампи. Поруч, за словами жінки, сиділи поранені.

«Раптом почулося клацання металевого замка, до сусідньої камери завели бородатого хлопця, він був весь побитий, йшов з опущеною головою. Я запитала гучно у сусіда, де ми є? На що то відповів: я Ігор, ми в Донецьку, в МГБ (Міністерство державної безпеки ДНР)».

Майже місяць Марину тримали у підвалі. Її допитували — з мішком на голові, ображали, принижували.

У квітні 2018-го її перевели до СІЗО, у серпні 2019-го засудили до 11 років тюрми за «шпіонаж». До обміну наприкінці 2019 року Марина перебувала в Сніжнянській виправній колонії.

Після звільнення жінка переїхала до Харкова, почала власну справу. Але у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, знову була змушена тікати — цього разу за кордон. Вона оселилася в невеликому містечку в Німеччині. І там травма полону дала про себе знати.

Почались тривоги, нічні кошмари, паніка за дітей, які залишилися в Україні. Саме тоді Марина долучилась до проєкту GIDNA.

Чому важливо звернутися по допомогу

Психотерапевтка проєкту Марина Кузьмин пояснює: симптоми ПТСР можуть з’являтись навіть через роки після травми. Їх не можна «перетерпіти» — тільки опрацювати.

«Спогади про пережитий травматичний досвід мають здатність капсулюватися, коли організм має мобілізувати всі свої сили на виживання. Утім, з часом, коли життєві обставини змінюються і з’являється відчуття безпеки, мозок намагається оживити травматичні спогади та пропрацювати їх, аби відновитися».

За два роки GIDNA провів понад 680 індивідуальних сесій для жінок, які пережили або стали свідками сексуального насильства, пов’язаного з війною. Усі сесії — безкоштовні, анонімні, підтримуються за донорські кошти.

Психологині наголошують: СНПК — це не лише травма однієї жінки, це загроза цілому поколінню. Через так звану трансгенераційну травму діти засвоюють страхи, стратегії виживання й реакції матері. Саме тому відновлення жінок — питання національного значення.

У липні фонд планує ретрити для учасниць. Розклад буде опубліковано на сторінках Future for Ukraine.

Читайте також: У Києві анонсують ходу на підтримку полонених жінок

---