«Врятувати від хвилі, що насувається»: як київська майстриня створила прикрасу із землі з Донеччини

Катерина Будова створила прикрасу «Пам’ять землі» з ґрунту, привезеного з Донецької області. Дівчина народилася в Києві, а її дідусь та бабуся зі Слов’янська. Туди вона потрапила лише після повномасштабного вторгнення.

Біля символічної стели на межі Донеччини та Дніпропетровщини, вона взяла із собою баночку землі. Саме вона стала основою прикраси «Пам’ять землі» — ювелірного символу дому, боротьби й збереження історії.

Як з’явилася ідея створення підвіски та яку техніку використала Катерина — читайте у матеріалі.

Хотіла створити мистецтво, яке можна носити

Катерина народилась у творчій сім’ї, її тато — художник, чиї роботи прикрашають стіни дому майстрині. Тому з самого дитинства ходила на виставки, а пізніше здобула мистецтвознавчу освіту. А робота в Центрі сучасного мистецтва стало логічним  продовженням цієї історії.

Саме під час роботи із сучасним мистецтвом, Катерина розпочала створювати прикраси. Аби люди могли не просто споглядати мистецтво, а й носити його.

«Мені не подобались прикраси, які я бачила. Мені хотілося зробити краще, ті, що дійсно будуть якимись цікавими», — каже Катерина.

Її роботи — це відображення навколишнього світу, відчуттів, які з’являються після спостереження за тим, що оточує. Водночас Катерина не створює прикраси під враженням від чогось. Це завжди довга історія, яка може тривати роками. Майстриня починала працювати з епоксидною смолою та деревом. Зараз її основними матеріалами стали метал та каміння.

«Ти ніколи не знаєш, що тебе на тебе вплине. Іноді це можуть бути якісь неочікувані моменти. Коли роблю прикраси, то часто навіть не знаю, куди мене заведе ця робота. Можу приблизно робити якісь ескізи, але часто буває таке, що просто мене якось веде само і приводить до результату», — додає майстриня.

Після початку великої війни на зміну страху прийшла апатія, через що призупинилася робота. Але почалося волонтерство. Натхнення залишили її ненадовго, бо ж зараз, ділиться Катерина, вона відчуває найбільший прилив натхнення за весь час. Ніби намагаючись встигнути щось сказати, випускає нові колекції, фотографує.

«Є бажання творити, говорити якомога більше. Я сприймаю це бажання, як щось, що я ніби хочу все встигнути. При тому, що в мене нема страху смерті, що все завтра нам кінець. Однак, хочеться багато зробити», — розповідає вона.

Через бажання встигнути в одній з волонтерських поїздок Катерина наважилася приїхати до будинку свого дідуся й бабусі у Слов’янську. Там вона не була і вирішила поїхати, щоб встигнути все побачити.

Уперше шлях додому Катерина проїжджала через деокуповані села в Харківській області. Знищені росіянами будинки неподалік Ізюма, випалені дерева, заміновані узбіччя. Тоді Катерина і вирішила набрати землі біля стели у Донецькій області, аби створити «Пам’ять землі».

«Це відчувалося так важко, але водночас було так щемливо. Вперше приїхати на Донеччину. Після волонтерських поїздок, коли була на обміні полоненими, розумієш наскільки важливий буквально кожен клаптик землі. Навіть коли зараз дивлюсь на цю невеличку баночку із землею, відчуваю, що для мене це щось таке неймовірно цінне. Хоча здавалося б, це просто якась грудка землі, так?».

Після поїздки розпочалася робота над створенням прикраси.

Пам’ять землі

Якось під час поїздки в Португалію, Катерина гуляла по пляжу, спостерігаючи, як на піску утворювалися графічні фактури від слідів пташок і людей, чи фрагментів водорості. А потім хвиля океану змивала ці сліди. Тоді вона вперше задумалась про красу тимчасовості.

«Був такий щемливо-меланхолійний момент, який заворожує. Тоді я багато фотографувала, щоб якось зберегти красу слідів. А цієї весни мої роздуми вилились в усвідомлення та прагнення зберегти красу тимчасовості. І я подумала, що мені б хотілось зберегти найбільше. Очевидно, що це власне наша земля».

У школі, де Катерина навчалась ювелірної справи, були більш традиційні техніки. Сучасний спосіб лиття дозволяє використати воскову фігуру для заливання металу і виготовлення прикраси. Майстриня ж навчалася японської техніки лиття у воду, відливаючи метал в тіло каракатиці, а ще було лиття в пісок. Останнє наштовхнуло її на ідею додати в прикрасу землю.

«Техніка дає цікаву фактуру, залежно від фракції піску, звісно. Ніби як пісочок на металі, прикрасі. Я так про це задумалась. Пісок, а потім земля — і воно зрезонувало так, спрацювало. І вже почав складатись якийсь пазл, що зберегти тимчасовість у вічності, таку фактуру зберегти».

Найбільш символічним місцем, де можна було набрати землі для майбутньої прикраси, стала стела на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей.

«Вона така важлива, як для військових, волонтерів, і цивільних. Такий символ спротиву, боротьби, але і лінія болю».

«Пам’яті землі» — це спроба врятувати слід, пам’ять, від хвилі, що насувається. Кожен витвір мистецтва відображає власні переживання того, хто його створює, каже Катерина. Тож ця прикраса є і символом втраченого дому, дитячих спогадів, рідної землі.

«Попри те, що я народилась в Києві, я кожен день ношу цю прикрасу, бо це нагадування про важливе. Для людей з Донеччини підвіска матиме ще більший сенс. Та тема боротьби, важливості пам’яті відображається та відгукується для всіх нас».

---