«Андрій — сенс мого життя, який я втратила, коли він зник»

Військовослужбовця 30-ї окремої механізованої бригади Андрія Рудака мобілізували в перший день повномасштабного вторгнення. Дружина Андрія, Анна, згадує, яким важким був час, коли чоловік став на захист країни.

Одружилась пара вже під час війни, хоча знайомі були ще з дитинства. Андрій підтримував Анну подумки, а вона намагалась використовувати будь-яку можливість, щоб побачити коханого.

Андрій зник під час бойового виходу, у жовтні 2022 року, з його групи повернувся тільки один побратим. Анна вірить, що чоловік живий, перебуває в полоні і вона не полишає спроб знайти його.

«Коханому зателефонували з військкомату за день до повномасштабного вторгнення, а 24 лютого 2022 року його вже мобілізували. Пам’ятаю, як розповідав, що в них тоді не було жодного екіпірування, бронежилетів, не вистачало автоматів. У червні ми одружилися — Андрій приїхав у відпустку. Ми планували це зробити у 2022 році, а ще поїхати у відпустку, купити будинок, зробити ремонт. Думали, що в нас попереду ще багато часу». 

«Андрій дуже оберігав мене від поганих новин»

«Навіть побратимам казав, щоб вони нічого хвилюючого про нього мені не розказували, якщо раптом він не вийде на зв’язок. Одного разу, коли чоловік перебував на «нулі», відбувся дуже серйозний обстріл, і він сумнівався, що вийде звідти. Коханий жалкував тоді, що в нього немає моєї маленької фотографії. Я згодом зробила і собі, і йому нашу однакову світлину, він поклав її у військовий квиток. Ми використовували будь-яку можливість побачитись. Одного разу, коли була передислокація, він з побратимами їхав потягом, і я не знала достеменно, коли саме і де зупиниться цей потяг. Ми з сестрою «перехопили» їх на одній зі станцій, рано вранці. Це були приголомшливі емоції, сльози, ми говорили про наше кохання, підтримували один одного, і я бачила як Андрію важко». 

«Він зник 16 жовтня 2022 року»

«Це сталося в Донецькій області, поблизу Одрадівки, Бахмутського району. В групі їх було десятеро, вони йшли на позицію і за ними йшла одразу друга група. Як з’ясувалося згодом, один з побратимів вийшов звідти, інші — зникли безвісти, а друга група не дійшла взагалі, бо з усіх боків насувалися росіяни. На жаль, жодних подробиць в мене більше немає, окрім впевненості, що Андрій живий, і віри, що він у полоні і повернеться. У російських катівнях перебуває дуже багато захисників, про яких невідомо, що вони там є, які вважаються зниклими безвісти, але вони в полоні». 

«Ти мене дочекаєшся, бо я знаю, що ти мене кохаєш»

«Андрій дуже добра, співчутлива, чуйна людина, завжди допомагає своїм друзям. Справжній чоловік — це про нього. Ми багато часу проводили разом, коли випадала вільна хвилинка, і нам цього часу завжди не вистачало. Він друг із дитинства. Ми товаришували багато років, навіть боялися дружбу зіпсувати, коли виникли більш сильні почуття. Але потім все ж таки наважились. В один момент я зрозуміла, що  не уявляю свого життя без нього. Андрій, коли був на фронті завжди казав, що ми все одно будемо разом, що ми через це все пройдемо і наші стосунки стануть міцнішими через випробування. Я відвідую мирні акції, організовую мітинги за участю родин захисників нашої бригади, пишу листи в правозахисні та громадські організації як українські, так і міжнародні, з проханням знайти чоловіка. Я повторюю собі щодня, що він повернеться, і що він сподівається на мене, я знаю, що буду продовжувати боротьбу і знайду його».

---