«Думка про нас допомагає йому триматися в полоні»
Владислав Щербина, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти, потрапив у російський полон під час оборони Маріуполя у квітні 2022 року.
Уже 50 місяців його дружина Тетяна чекає на повернення чоловіка, бере участь в акціях підтримки військовополонених і збирає по крихтах будь-яку інформацію про нього.
Історію своєї родини вона поділилася із «Точкою Сходу».
«Він сказав: “Я йду”. І мені залишилося лише прийняти його вибір»
«24 лютого 2022 року ми були в Миколаєві. Владислав працював, а я саме після нічної зміни поїхала в село до нашого шестирічного сина Давида. Коли почалися перші вибухи, ми одразу зателефонували одне одному. Влад не міг повірити, що Росія справді розпочала повномасштабне вторгнення. Вже 25 лютого його призвали і того ж дня разом з іншими військовими він виїхав через Запоріжжя до Маріуполя. До 11 квітня ми підтримували зв’язок лише зрідка, коли з’являлася можливість. У Маріуполі майже не було зв’язку. Кожна його коротка розмова закінчувалася однаково: “У мене все добре. Не переживайте”. Він дуже вірив, що вони вистоять, що все закінчиться добре і він повернеться додому. Саме ці слова я згадую найчастіше».
«За роки полону для нас кожна звістка стала безцінною»
«Про те, що Владік потрапив у полон, ми дізналися майже одразу — про це повідомила дружина його побратима. Остаточно ми переконалися трохи пізніше, коли почали щодня переглядати російські Telegram-канали. Саме там побачили його фотографію серед українських військовополонених. Для нас це було боляче, але водночас означало, що він живий. Ми підтримуємо листування, останній лист від чоловіка я отримала приблизно три місяці тому. У кожному з них він пише про одне й те саме — що дуже чекає на повернення додому, мріє обійняти сина і знову бути поруч із родиною. Він навіть говорить, що хотів би, щоб у нас були ще діти. Це допомагає йому триматися».
«Про стан Владислава ми дізнаємося від військових, які повертаються з полону»
«Під час одного з останніх обмінів додому повернувся боєць, який перебував із чоловіком в одній колонії в Мордовії. Я сама знайшла його і зв’язалася з ним. Він розповів, що Владислав тримається, перебуває у задовільному фізичному й моральному стані. За його словами, Влад не лише сам не втрачає надії, а й підтримує інших українських полонених».
«Найбільше Владислав мріє повернутися живим»
«Ще до одруження він завжди намагався дивувати мене. Коли я приїжджала до нього в Одесу, ми годинами гуляли містом. Він показував мені місця, про які я не знала, розповідав історії, пропонував постійно кудись зайти або щось побачити. Він умів зробити так, щоб навіть звичайна прогулянка запам’яталася надовго. Він дуже хоче побачити сина, який цього року піде до першого класу. Владік пише, що хоче знову бути поруч із нами, бачити, як росте дитина. Для мене Владислав — найкращий чоловік і найкращий батько. Він дуже любить нашого сина і завжди намагався проводити з ним якомога більше часу. Вони гуляли, ходили в парк, на дитячі заходи, на спортивні змагання. Я постійно беру участь в акціях на підтримку військовополонених. Виходжу з прапором і фотографією Владислава, тому що хочу, щоб про нього пам’ятали. Я не знаю, що саме допоможе повернути його додому, але мовчати не можна. Я вірю, що кожна акція, кожне нагадування про наших полонених наближає день, коли вони повернуться до своїх родин».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
