«Хлопцям почали давати хліб тільки, коли вони почали вмирати з голоду»

Антон Волович, захисник Маріуполя, потрапив у російський полон, коли йому було всього 19 років. За кілька місяців до повномасштабної війни хлопець підписав контракт, перебуваючи на строковій службі.

Разом зі старшим братом Кирилом, про якого також писала «Точка Сходу», Антон вийшов у полон за наказом, але тривалий час його рідні не знали навіть про те, чи вдалося йому вижити під час оборони Маріуполя. Лише одного разу Антон зміг зателефонувати з російської катівні молодшій сестрі, і вже майже рік його близькі не мають звісток про нього.

Про Антона Воловича «Точці Сходу» розповіла його хрещена мати, Анна. Вона чекає з полону двох своїх синів — Антона та його рідного брата Кирила.

«За три місяці до повномасштабного вторгнення Антон підписав контракт, тоді йому було всього 19 років. Він потрапив на строкову службу, а його старший брат, Кирило, в той час, служив у 36-ї окремій бригаді морської піхоти. Хлопці вирішили бути разом, 24 лютого 2022 року вони зустріли теж разом, у Маріуполі. З Антоном зв’язку ніякого не було. Все, що ми знали про нього писав Кирил, який теж наразі перебуває в полоні. Говорив, що молодший брат тримається, що він сміливий та відважний, але хлопці з підрозділу його опікують, оберігають. Знаєте, він ще такий невисокий на зріст, дуже худенький, виглядав на 17 років максимум. Коли підрозділ виходив у полон, ми не бачили Антона на жодному відео в російських мережах і думали, що сталося найгірше. Чотири місяці повної тиші та невідомості, і тільки у серпні 2022 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив, що Антон у полоні».

«Багато місяців він не бачив хліба»

«Від Антона надійшов лист, у листопаді 2022 року, всього декілька рядків. Він нічого не знав про брата, виявилось, що хлопці перебувають у різних колоніях. А потім почали надходити звістки від звільнених хлопців. Вони розповідали, що Антон дуже  багато говорить про свою родину, особливо про молодшу сестричку, ділиться своїми історіями з життя, якого через вік він фактично і не бачив. Мріє після звільнення стати кухарем. Після слів побратимів, я думаю, у нього крайня ступінь втрати ваги. Хлопці розповідали, що коли давали їжу в камеру, кожен зі своєї тарілки ще по одній ложці клали в тарілку Антону, для того, щоб його трішки підгодувати. Протягом багатьох місяців їм не давали хліба, тільки юшку та кашу. Хлопці втрачали свідомість, були випадки смерті від голоду».

«У цій колонії хлопців допитують, катують, вибивають неправдиві показання»

«Росіяни намагаються вибити з них свідчення, що вони скоювали злочини, щоб обмовляли себе, а хлопцям нестерпно важко це витримувати. Їх тримають у повній ізоляції — Антон не отримав від мене жодного листа протягом 2022 року, хоча я писала йому кожного місяця і продовжую це робити. Невідомість про родину з’їдала його. А минулого року він отримав 5 або 6 моїх листів і я сподіваюсь, що вони його зігріли хоча б трішки».

«Єдиний дзвінок Антона з полону був неймовірним щастям»

«З усіх номерів телефонів Антон пам’ятав тільки номер молодшої сестри. Одного разу адміністрація колонії дозволила телефонний дзвінок і Антон зателефонував Віці. Дівчинці 12 років, вона розгубилась і всі дві хвилини вони обидва плакали. Між ними невелика різниця у віці, вони дуже близькі. Віка тільки змогла сказати, як всі ми любимо його і як сильно чекаємо. Цей дзвінок був не від доброти душі або співчуття росіян. І Антона, і всіх інших хлопців, які теж телефонували, змушували говорити родинам завчені слова, про те, що українська влада не хоче обмінів, щоб родини протестували проти влади, бо саме очільники нашої країни гальмують повернення українських захисників додому, отака російська тактика — тиснути на найболючіше».

«Вже рік ми нічого не знаємо про Антона»

«Знов повна тиша. Мені болить і за Антона, і за Кирила, і за всіх хлопців чиї долі понівечила війна. Не можу не відчувати чужі страждання і бути байдужою. Я спілкуюся і пропускаю через себе страждання людей, яких  до війни не знала, але вони зараз стали мені рідними, бо сам на сам з такою бідою впоратися неможливо. Дружини, матері, сестри, бабусі, тих хлопців, які невідомо коли повернуться, а можливо хтось не повернеться взагалі, об’єднуються. А мої думки, мій біль, хвилювання, ночі без сну складаються у вірші. 

“День – по кутках чути стогони хрипло.

Ніч, я не сплю – біль пронизує тіло.

Місяць – надія ще тліє у серці.

Рік – вже здається, що краще померти.

Розпач, зневіра –- ми вічність в полоні –

Тіні людей …Лише очі бездонні….

Мрія крихка мою душу тримає,

Що десь там на волі мене мама чекає!”».

---