«Кохана, якщо ти хочеш жити, треба плисти»: історія полоненого морпіха

Військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти Віктор Поляков отримав осколкове поранення у ногу під час оборони Маріуполя навесні 2022 року. У квітні він, разом зі своїми побратимами та нареченою Тетяною, прорвалися з оточеного міста. Пішки, без їжі, води та одягу за 19 днів вони подолали кілька десятків кілометрів, сподіваючись вийти до своїх. Але, коли дісталися Запорізької області, натрапили на росіян, а звідти – потрапили у полон. Там Віктор перебуває вже 31 місяць. Його кохана Тетяна розповіла «Точці Сходу» подробиці тих подій. А ще про мрії та сподівання свого нареченого, які дають йому сили триматися у російських застінках.

«Разом з Вітею ми зустріли повномасштабну війну в Маріуполі, ми служили тоді в одній бригаді, в одному підрозділі. Пам’ятаю день, коли по нашому місцезнаходженню росіяни скинули авіабомбу. Я була у сховищі, Вітя з хлопцями — на вулиці. Здійнявся галас, хтось звав лікаря. Я відчула такий сильний страх за коханого, тремтіло серце, тремтіли руки. За пів години він спустився в бункер, контужений, але живий. Але у другий раз, коли стався вибух поряд, йому пощастило менше — Вітя отримав осколкове поранення в ногу. Ми мріяли вижити, побачити наших рідних, підтримували один одного, а наші серця мали надію».

«Ми йшли до своїх 19 днів, але так і не дійшли»

«Одного дня у квітні, вночі, ми спробували прорватись з окупованого Маріуполя. Нас було багато, намагалися виїхати на “броні”. Росіяни ж тоді гатили по нас, здавалося, зі всієї зброї, що в них була. Ми виходили групами, в різні сторони і наша група якимось дивом змогла дістатися Касьянівки, це селище за кілька десятків кілометрів від Маріуполя. Вітя і я були весь цей час разом. Він мав надію, що ми вийдемо з оточення, підтримував мене постійно. Ми продовжували йти вночі, спали в посадках, голодували, їли якісь залишки їжі, перепливали річки, мерзли, бо одягу і взуття майже не було, а те, що на нас, було постійно мокрим.  Я боялась води, вона була страшенно холодною,  якби не Вітя, не знаю, як би я впоралась. Він тримав мене за руку постійно. Так ми продовжували рухатися у бік Запоріжжя».

«У Запорізькій області ми вийшли прямо на росіян»

«Після допитів нас доправили  на окуповану територію, в Крим, і за декілька днів Вітю з хлопцями вивезли звідти, а мене обміняли, наприкінці травня, і я повернулась в Україну, а згодом звільнилась. Небагато відомостей про коханого надходило від звільнених. Розповідали, що він тримається, але схуд, постійно намагається зігрітися. Мабуть, через те, що ми так сильно мерзли, без одягу, поки намагалися вийти з оточення. Наші листи до нього не доходять. Багато говорить про те, що хоче додому, про свої мрії, дуже хоче купити машину, щоб його родина не ходила пішки. Він мріяв про це ще до війни».

«Я віруюча людина, тому звертаюсь до Бога»

«Я прошу за нього. Просила в Маріуполі, щоб він вижив, тепер прошу, щоб повернувся. Я їжджу на зустрічі в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Я маю надію і віру в серці, за нього молиться багато людей. І я сподіваюсь, що цей вогник, який ми підтримуємо, не дасть йому зневіритися. Головне, що він живий і я його дуже люблю і чекаю».

---