«Коли ми побачили, що відбувалося в Бучі, я зрозуміла, що Богдана могли вбити»

Богдан Щерба — цивільний українець з Київщини, який потрапив в полон навесні 2022 року. Разом із братом він поїхав за речами для жінок та дітей, які ховалися в підвалі, і більше не повернувся.

Його дружина, Ольга Щерба, розповідає про життя під окупацією, пошуки чоловіка, перші свідчення про полон і роки очікування без вироку і пояснень. Вона говорить про страх, який пережила, побачивши кадри з Бучі, про листи, що стали єдиним зв’язком із чоловіком, і про те, як родина вчиться жити в умовах постійної невідомості, тримаючись за віру, дітей і надію на повернення.

«Ми не думали, що опинимось в окупації»

«До повномасштабного вторгнення ми жили в Київській області, село Луб’янка, неподалік від Бучі. Просто жили, працювали, ростили дітей — їх у нас троє. Чоловік працював на великому цегельному заводі механіком. О  5:00 ранку 24 лютого ми побачили та почули вибухи в Гостомелі, на аеродромі, швидко зібрались та поїхали до батьків, щоб бути всі разом. Хоча спочатку в нас була паніка, ми якось змогли опанувати себе —  поїхати по магазинах, намагались заправити автівку, зняти гроші. Скрізь були черги. Тоді ми навіть подумати не могли, що це повномасштабне вторгнення і що ми опинимось в окупації. Були думки, що треба пережити кілька важких днів, і ми їх якось переживемо».

«Зранку 25-го лютого в Луб’янці вже були росіяни»

«Вони перевіряли будинки, вдиралися скрізь. Я з дітьми перебувала у підвалі дитячого садочку. Нас було понад 20 людей — тільки жінки та діти. Росіяни вибили двері і увірвалися до нас. Діти були налякані, кричали, плакали. Нам сказали, що чіпати нас не будуть — йдуть на Київ, обшукали всю територію і поїхали. Біля Бучі почались важкі бої, ми були заблоковані і виїхати було неможливо. Вийти з підвалу ми не могли також через обстріли та вибухи. Підвал був зовсім не пристосований для перебування з дітьми, а ми розуміли, що провести там доведеться певний час. Тому наші чоловіки почали прибирати, облаштовувати спальні місця для дітей. Богдан з братом вирішили поїхати на завод, він був зовсім поряд і привезти акумуляторний світильник. З цієї поїздки вони вже не повернулись».

«Я почала телефонувати, а телефон Богдана був вимкнений»

«Памʼятаю, як страшно мені тоді було —  повна невідомість. Мій тато на велосипеді поїхав їх шукати, але росіяни його не пропустили — всюди були їхні блокпости і до 13 березня ми нічого не знали, ані про Богдана, ані про мого брата. Днем раніше росіяни дозволили виїхати «зеленим коридором» і ми дісталися до Житомира. Коли ми зарядили телефони, змогли зайти і в інтернет. Я побачила відео на Youtube з українцями, яких взяли у полон, серед них був Богдан та наш друг Рома. Після того, як була звільнена Буча і я побачила розстріляні тіла — відчула такий жах, не передати словами. Пам’ятаю момент, коли побачила тіло якогось чоловіка, його одяг та зачіска були як у мого брата — життя зупинилося в той момент».

«В квітні 2022 року звільнений з полону хлопець розказав, що Богдан та мій брат — живі»

«Він перебував з ними в Гостомелі і знав, що їх привезли в Росію. У СІЗО, до якого Богдан потрапив, була дуже жорстка «прийомка», але після розуміння, що їх не вбили одразу, стало трохи легше. У квітні МКЧХ підтвердив чоловіка в полоні, і з того часу почалася моя боротьба за Богдана. Я шукала звільнених з полону, свідків, постійно телефонувала, фактично жила з телефоном у руці. Вісточки не часті, але були. Один зі звільнених розказав мені, що росіяни сказали чоловіку, що вдома його ніхто не чекає і шукати не буде. Нібито вони сказали родині, що його вбили і ми його поховали. Для нього це був дуже страшний момент і в нього ніби «життя обірвалось».

«Судового вироку або офіційного обвинувачення у Богдана немає»

«У мене був лист від Міноборони Росії, в якому вони вказали, що “співпраця мого чоловіка з українськими спецслужбами не підтвердилась”. Але він продовжує бути за ґратами. Чоловік дуже схуд, мав проблеми з ногами — вони дуже набрякали. Йому дозволяли лежати вдень певний час, бо він зовсім не міг стояти, зараз, за словами чоловіка, який перебував з ним в колонії, стало трохи легше. З кінця 2025 року я стала отримувати від чоловіка листи. І мої він теж отримує. На папері я роздрукувала фотографії дітей і він їх побачив. Це повідомлення мені взагалі дуже зігріло душу».

«Я пишаюсь Богданом. Він стійко тримається»

«Я вірю в нього на 100 відсотків і відчуваю гордість за його силу та стійкість. Він дуже переживає за нас, ось нещодавно в листі мені написав: “Я мрію, щоб у вас все було, і щоб ви були всім забезпечені. За мене не переживайте, у мене все добре. Відчуваю себе на 18 років, все буде добре, і обов’язково повернусь додому”. Я знаю, що мій чоловік дуже сміливий, він підтримує нас попри власні страждання».

«Наше життя розділилося на “до” та “після”»

«Все змінилося в моєму житті. Війна забрала чоловіка, лишила мене роботи. Ми повернулись в Лубʼянку після окупації і я взагалі не знала, що робити, як себе зібрати до купи. Жити вдома я не могла, все нагадувало про те, що Богдана немає поряд. Син, Давид, йому зараз 12 років, важко переживає все, що відбувається з татом — в них дуже міцний зв’язок. 26 березня було чотири роки, як Богдан в полоні. Ми зробили пісню, пост виставили, і дитина це побачила. В нього тиск піднявся, ми його навіть зі школи забрали, він так важко це пережив. Єва та Богдана трохи менші, і погано пам’ятають перші дні війни, але теж дуже сумують. Я люблю своїх дітей і я собі так визначила, що все, що я можу зробити зараз для свого чоловіка — я зроблю, але головне — виростити дітей, щоб він повернувся і побачив, якими вони стали. Це моя ціль, я їх дуже люблю і це допомагає мені триматися».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---