«Коли пропав Юра, його командир спитав:”А що вам підказує серце?»

Юрій Андрієнко зник безвісти у Покровському районі в лютому 2025 року. До війни він працював на машинобудівному підприємстві у Гайсині і отримав повістку в день, коли старшій дочці виповнилося 18 років.

Дружина Юрія, Анна, розповіла «Точці Сходу», що поки пошуки чоловіка не дали результатів, а свідчення побратимів та акт розслідування з військової частини не змогли переконати її в тому, що Юрій загинув. Тож пошуки – тривають.

«Юра отримав повістку в день народження старшої доньки»

«Протягом двох років після початку повномасштабного вторгнення чоловік залишався вдома, працював на машинобудівному підприємстві, слюсарем-зварювальником, у нашому рідному Гайсині. У нас троє дітей, і коли старшій виповнилось 18 років, Юрі прийшла повістка, 24 вересня 2024 року. Спочатку він був на навчанні — і в Україні, і в Німеччині, а в грудні його відправили на фронт — захищати Донецьку область. Юра часто виходив на завдання і крайній раз ми говорили із ним 9 лютого. А 10-го він зник, у Покровському районі, біля села Ясинове».

«Разом з Юрою зникли семеро його побратимів»

«Побратими чоловіка, з якими я з початку говорила, казали, що не знають, що сталося. А командир роти, коли я змогла до нього додзвонитися, сказав взагалі щось незрозуміле, спитав: “А що вам підказує серце?”, і добитися від нього притомної відповіді я так і не змогла. І тільки через два місяці я дізналася що трапилось. Юра з побратимами дістались до позиції на автівці, їх було 11 людей. Під час висадки почався обстріл і хлопці розбіглися досить далеко один від одного. В результаті семеро, і серед них Юра, зникли. Потім наші військові два рази намагалися дійти до тієї позиції, але їм це не вдалось, а потім туди зайшли росіяни».

«Юра завжди бере на себе відповідальність»

«Він свою роботу любить і дуже відповідально до неї ставиться. Завжди намагався забезпечити родину і не жалів себе, хотів, щоб діти мали не лише найнеобхідніше, а й те, про що мріють. Відпочивати нам майже не вдавалися, ввечері — хатні справи, а у вихідні — до мами в село, там завжди багато роботи. А якщо з’являвся вільний час чоловік його проводив з дітьми. Юра дуже добрий, допомагав всім і кожному, а коли забрали на фронт друга — опікувався його дружиною та маленькою дитиною, яка тільки народилась. А ще ми хотіли купити свій будинок, мріяли. Діти дуже болісно сприйняли зникнення тата, постійно питають коли тато повернеться, що він їсть і чи не замерз».

«Я їжджу на обміни, показую звільненим світлини Юри і сподіваюсь, що хтось скаже: “Так, я його знаю”»

«Таке бувало на обмінах. В Гайсині акції на підтримку військовополонених та зниклих безвісти проходять два рази на місяць, на них виходить багато людей, і я намагаюсь їх не пропускати. Я вірю, що мій коханий живий. Це не надія, не припущення, а внутрішнє відчуття, яке не дає спокою. Я не говорю, що я сильна. Моє серце тягне мене до нього і не дає опустити руки. Це не про вибір, це коли знаєш, що він живий і продовжуєш щодня триматися. Мої друзі та знайомі щиро підтримують мене і вони також вірять у його повернення». 

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---