«Кожен обмін – це стрес, всередині — тремтіння, все кипить, а потім — приходить відчай»

Матрос 36-ї бригади морської піхоти Ігор Логвинчук потрапив у російський полон у квітні 2022 року. Але офіційно Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив це лише через рік. У ворожій колонії український захисник перебуває вже 29 місяців. Його сестра, Марія, розповіла «Точці Сходу» як їй вдалося знайти брата раніше за всіх, в яких умовах наших захисників утримують росіяни та як акції на підтримку військовополонених впливають на їх звільнення.

«З початку війни Ігор перебував у Маріуполі, ми підтримували зв’язок щодня, він заспокоював, що у них все добре, є що їсти і пити, є боєприпаси, і загалом просив нас не хвилюватись. Ми спочатку вірили, хоча відомості з Маріуполя доходили і чим далі, тим більше ми розуміли, що відбувається у місті, як воно поступово перетворюється на пекло. Одного разу брат зізнався матусі, що для того, щоб вийти на зв’язок йому доводиться його шукати, підніматися, наприклад, на дах дев’ятоповерхівки. Ми розуміли, що це дуже небезпечно і домовились переписуватись хоча б раз на три дні. Але наскільки важкою була ситуація насправді нам стало відомо вже після того, як брат потрапив у полон, це сталося 12 квітня 2022 року. Спочатку від нашого родича, він теж військовий, ми дізналися, що коли Ігор з побратимами намагалися вийти з оточення, росіяни накрили їх щільним вогнем. У ті страшні дні ми не знали, чи він взагалі живий, а згодом мама знайшла відео, на одному з російських пабліків. На ньому мій брат стояв з піднятими руками, разом з побратимами».

«У нас на Житомирщині точились бої, тому я разом із дітьми на якийсь час виїхала до Польщі»

«Саме в Польщі я звернулась до осередка Міжнародного комітету Червоного Хреста з прохання знайти брата в полоні і надати нам інформацію про нього. Але мені поставили умови — хочете, щоб ми працювали, залишайтесь в Польщі. Проте за чотири місяці – жодного результату. Я повернулась в Україну, а Червоний Хрест у Польщі все-ж таки продовжив шукати брата. Лише у липні 2023-го вони підтвердили, що він у полоні. Але ми мали деякі відомості від звільнених полонених: брат дуже схуд, працює у колонії, кажуть, що Ігор дуже добра, надзвичайна людина і що у нього там багато товаришів. Він завжди такий — компанійський, доброзичливий і все робить від щирого серця. Хлопці розповідають, що молодь тримається краще, бо вони морально міцніші, а от чоловіки більш зрілі трішки падають духом. Тим, хто ходить на роботу, дають додаткову їжу і цигарки, і вони всім цим діляться з усіма іншими побратимами»

«Ігор почав працювати з 15 років: на валці лісу, різав дошки на пилорамі»

«Він завжди прагнув заробляти і для себе, і для родини. У нашому місті продавався будинок, ще до повномасштабного вторгнення і брат дуже хотів його придбати. Тепер Ігор у полоні, а будинок все так і стоїть на продажі, ніби чекає його. Він дуже сильно любить дітей, а своїх племіників — обожнює. У нього були заощадження і коли він перебував у Маріуполі, він перекинув мені всі свої гроші, сказав: «Якщо зі мною щось станеться, частину віддай мамі, а все інше — племіннику Артему, на його майбутнє».

«Я вважаю, що ми втратили час, тому що перший рік полону влада казала: «Сидіть тихенько»

«Ми вірили, що не треба влаштовувати акції та мітинги, тому що їм там, у полоні, буде гірше і ми нічого практично не робили. Ми їздили в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими на зустрічі, спілкувалися з представниками влади. А коли пройшов час, зрозуміли, що якщо скласти руки і нічого не робити, то можна роками чекати і не дочекатися. І ми почали активну діяльність, створили громадські організації. Наша, наприклад, «Вірні завжди», об’єднує родини полонених 36-ї бригади морської піхоти. Ми постійно проводимо акції, доносимо інформацію до міжнародної спільноти. На мою думку, вплинуло і спілкування зі звільненими — вони кажуть, що ми повинні діяти. Справжня біда, що у російському полоні багато закатованих полонених, їх повертають в Україну мертвими, тому на мовчання та тихе спостереження часу у нас немає. Спочатку психіка не витримувала, я зривалася на своїх рідних. З часом навчилася володіти собою, але біль такий само сильний. Щодня ти звертаєшся до Бога і віриш, що ця зустріч обов’язково настане. Якщо він потрапив у полон, він не загинув у Маріуполі, значить, йому потрібно жити і він обов’язково повернеться живим».

---