«Люди у підвалі маріупольської багатоповерхівки не спали, вони були мертві»

Захисника Маріуполя, військовослужбовця 12 бригади спецпризначення «Азов» Івана Черненка росіяни звинуватили у тероризмі і засудили на 18 років. Чоловік перебуває у російських застінках вже 30 місяців. Мати Івана, Катерина, розповіла «Точці Сходу» про жахіття, які чатували на її сина у захопленому місті, чому він приховував своє поранення, як його нині утримують загарбники і про що він писав їй у своїх листах.

«На початку повномасштабного вторгнення Іван перебував у Золочеві, на курсах, але в той же день його разом з іншими хлопцями відправили в Маріуполь. Я дуже хвилювалась, як вони туди дістануться, адже по всій країні тривали обстріли, люди панікували, ніхто не розумів, до чого це призведе. Я ніби «видихнула», коли він дістався Маріуполя, не уявляла тоді, що і для нього, і для мене весь цей жах тільки починається. Новини з міста надходили кожного дня все гірші і гірші. По його голосу я розуміла, що він дуже втомлений, але розпитував, переважно, про наші справи, дуже турбувався, як ми з дочкою в Борисполі».

«Там було темно і він спіткнувся об щось м’яке»

«Іван казав, що їх щільно накриває авіація. Бомби діставали навіть до підземних сховищ «Азовсталі». Він описував дуже страшні картини. Одного разу вони зайшли у підвал якоїсь багатоповерхівки і побачили у темряві силуети людей. Подумали, що вони ховаються, а мовчать, бо сплять. Аж ненароком син на когось наступив. Коли хлопці запалили вогник, були шоковані. Людей там справді було багато, тільки вони не спали — вони були мертві. І серед них були діти».

«Іван приховував, що отримав поранення»

«Я випадково побачила, як мого сина евакуюють до шпиталю, це було ще коли з Маріуполя доходили якісь новини. А він мовчав, казав: «Мамо, все добре». На щастя, поранення в ногу було легке. Згодом, він розповів, що медики роблять неможливе, щоб врятувати людей. Критично не вистачало ліків, багато хто вмирав, але і рятували багатьох». 

«Коли росіяни скинули на шпиталь авіабомбу, я навіть слів не знайду, щоб описати, що я пережила»

«Звʼязку із з сином не було 18 днів. А 19 травня 2022 року на українських ресурсах я побачила перші кадри виходу в полон оборонців Маріуполя, одним із перших йшов мій Іван.  Він дивився прямо в камеру, був дуже брудний, худий та зарослий. Але найбільше мене вразив його погляд. У ньому не було відчаю або страху, була незламність. Я пам’ятаю, як заціпеніла від жаху, як ридала від безпорадності та відчаю. Влітку мені передали від сина вісточку, що він живий. Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив його в полоні».

«”Мамо, скоріше бери ручку і пиши”»

«Це я почула у слухавку, коли Іван раптом зателефонував мені у червні 2022 року. Справа була в тому, що його побратим, який перебував з ним у полоні, не пам’ятав жодного номера телефону, нікого з родичів, а вони, своєю чергою, геть нічого не знали про нього. Іван просив знайти його сестру, казав, що це дуже важливо. А от поговорити ми не встигли — я тільки почула його голос, а серце вискакувало від думки, що мій хлопчик живий. А сестру побратима я таки знайшла, нині ми спілкуємось і чекаємо на наших хлопців разом».

«Хлопець, який перебував в одній камері з сином, дякував мені за нього»

«Казав, Іван в камері наймолодший, але поводить себе стійко та гідно. Весь час привчав хлопців до фізичних вправ, вигадував для них зарядки. Він з дитинства обожнює спорт, має нагороди, завжди займався із задоволенням. Єдиноборства закарбували його характер, але не стали для нього ресурсом чи приводом для агресії, навпаки, допомогли зрозуміти цінність людського життя та виховати в собі відчуття справедливости. Він добрий, але принциповий, має прекрасне почуття гумору. Школу, от правда, ніколи не любив, через підлабузників та обмеження (Посміхається). Але він добре знав і історію, і біологію, і ЗНО, у свій час, здав так добре, що вступив до одного з Київських вишів на бюджет».

«Івана засудили на 18 років»

«Росіяни звинуватили його в тероризмі у липні 2024 року. Деякий час ми переписувались через   російський сервіс для ув’язнених. Дуже важко було знайти цю можливість, але мені допомогли дуже хороші люди. Я не хочу розкривати всіх подробиць, але хочу щиро подякувати тим, хто наражає себе на небезпеку, заради мене та Івана, вклоняюся їм до землі. Я навіть змогла надіслати йому декілька посилок. На місяць можна було відправляти 30 кілограмів і я намагалась максимально використати цю вагу. Всі полонені діляться між собою. У серпні цього року я загубила сина, листи перестали надходити. Його етапували в Омську область, але там багато колоній. Це Сибір і я постійно думаю про те, що там дуже холодно».

«Мене до сліз вражали його листи»

«Він мотивує мене боротися навіть, коли сам за ґратами. У листах писав, що в жодному разі не можна складати руки, що немає нічого неможливого, поки ти вільний і треба жити, використовуючи волю на 100%. А ще — що він не зламається, а ми повинні підтримувати один одного, щоб дочекатися його. Зараз зі мною поряд моя дочка, мої подруги дитинства і люди, які стали для мене другою родиною – ті, хто чекають з полону своїх, вони мене надихають, а я – їх. Коли йдуть обміни це, одночасно і дає надію, і забирає. Іноді охоплює холодний відчай та образа на весь світ. У такі моменти я думаю про те, що можливо це моє випробування?».

---