«Максим завжди мріяв рятувати життя»

Максим Вакуленко, 28-річний військовий медик, потрапив у полон під час оборони Маріуполя у квітні 2022 року. Спочатку він перебував в Оленівці, а потім рідні не могли знайти його майже рік. Дружина Максима, Аліна, розповіла «Точці Сходу» чому її чоловік обрав свою професію, як вона переживає те, що він й досі перебуває у російських застінках і чому їхній син, Матвій, дає їй сил чекати, боротись та сподіватись.

«Максим небагато розповідав мені під час свого перебування у Маріуполі, намагався оберігати від жахів і, переважно, говорив, що все добре. А от матусі зізнавався, що було важко: ані їжі, ані води в березні  2022-го в них вже не було. Багато тіл цивільних маріупольців на вулицях, вони лежали скрізь: у дворах, на дорогах. Максим казав, що росіяни цілеспрямовано знищують людей. У березні ми переписувалися, іноді писав він, іноді про нього писали побратими. Найважче було не мати від нього звісток тижнями, це відчуття невідомості — найжахливіше у житті». 

«12 квітня він сказав, що або їх візьмуть у полон, або вони загинуть»

«Я пам’ятаю, як плакала і благала, щоб він вижив за будь-яку ціну, що ми любимо його і чекаємо. У цей же день я побачила у мережі закривавлений аркуш із прізвищами людей, які потрапили в полон і в ньому було прізвище Максима. Я почала шукати будь-яку інформацію про коханого. Спочатку він був в Оленівці, а потім майже рік — жодних відомостей, його навіть у полоні не підтверджували. Згодом почали телефонувати звільнені хлопці. Розповідали, що коханий постійно говорить про родину, шалено скучив за сином і за мною, і всі його мрії — про повернення додому. Він не знає, що з нами і дуже хвилюється. У колонії він намагається лікувати побратимів, наскільки це можливо в тих умовах, адже там немає ані ліків, ані обстежень, ані медичної допомоги, на які вони потребують».

«Максим завжди ставиться до людей з повагою»

«Для нього немає значення статус або посада, всі люди для нього рівні і заслуговують на хороше ставлення. Він хоче бути корисним для людей, саме через це обрав професію медика одразу після школи, а потім працював на швидкій фельдшером. Військовим медиком він став, щоб врятувати більше життів, так він казав, бо на війні це зробити набагато складніше. Медицина для нього — це не про професію, а про покликання і він постійно вдосконалювався. Відпочивати нам разом вдавалося рідко, ми мріяли перед війною більше подорожувати і проводити час разом. Поряд з ним я почуваюся впевненою та захищеною. Іноді нам і говорити не треба, відчуваємо один одного без слів, розуміємо по погляду».

«Радію за тих, хто повернувся і тримаюсь за сина»

«Наші зустрічі з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, з омбудсменом важливі з точки зору маленьких кроків. Так, безпосередньо, ми не можемо вплинути на повернення додому наших захисників, але можемо добиватися деяких речей, які мають полегшити їхнє перебування в полоні — передачу посилок, наприклад. Нас чують, бо ми бачимо, що через МКЧХ і в полон, і звідти, йдуть листи, їх дуже мало, і не у всі колонії вони доходять, але ми продовжуємо свою роботу. Я впевнена, що саме Росія не хоче робити кроки назустріч, тому треба більше залучати «треті країни» і для комунікації, і для впливу на країну-агресорку». 

«Я вірю в Максима безмежно»

«Вірю, що він відчуває, як сильно ми його чекаємо і буде боротися. Наш син, Матвій,  дуже хоче побачити татка. І він такий схожий на нього: із твердим характером, завжди досягає свого. (Посміхається). Зараз  я намагаюсь давати йому більше позитивних емоцій, віддаю йому всі сили, розважаю, розвиваю, бо Максим буде радіти, що в його сина щасливе дитинство, наскільки це можливо в умовах війни. Я хочу сказати, що я пишаюся своїм чоловіком, його силою, мужністю, він моя гордість і моє кохання».

---