Малюнки з полону. Історія Сергія Офіцерова та людей, які не дають йому зникнути 

50-річний житель Херсона Сергій Офіцеров перебуває в російському полоні вже майже 4 роки. Окупанти звинуватили його в «тероризмі» та засудили до 17 років ув’язнення.

«Точка Сходу» розпочинає цикл історій, в яких ми розповідатимемо не тільки про тих, хто досі перебуває у російських застінках, а й про їхні родини, які роками живуть між надією та очікуванням, борються за повернення своїх рідних та гуртуються, щоб зробити все можливе — аби додому повернувся кожен.

Незаконний арешт

До повномасштабного вторгнення Сергій жив у Херсоні, як і його батько — Геннадій Офіцеров. Для обох велика війна не стала несподіванкою.

Місто швидко опинилося в ізоляції: бракувало їжі, ліків та найнеобхідніших речей. Тож Сергій і Геннадій, залишаючись у Херсоні, почали волонтерити — допомагали містянам шукати та доставляти необхідне.

Так тривало до 3 серпня 2022 року — дня, коли Сергія затримали російські силовики. За словами його батька, все сталося раптово.

«Пролунав дзвінок у двері. Троє озброєних людей увірвалися до квартири, відштовхнули мене й одразу пішли до кімнати, де перебував Сергій. Він прийшов в той день до мене на обід. Сина змусили розблокувати телефон, вивели на сходову клітку, одягли кайданки», — згадує Геннадій.

І додає: жодних документів непрохані гості не надали. Усі були в цивільному одязі, без масок. А на запитання, куди забирають його сина і де його шукати, Геннадій почув лише: «Він сам прийде». Згадує, як з балкону бачив, що Сергія посадили в машину і повезли у невідомому напрямку.

17 років за «членство» в «Херсонській дев’ятці»

Після викрадення сина Геннадій одразу почав його шукати, але перші місяці майже не було жодних звісток. Лише восени 2022 року стало відомо, що Сергій живий.

Про це розповів чоловік, якого росіяни разом із Сергієм утримували в окупаційному «управлінні поліції» в окупованому Херсоні.

Згодом Геннадій дізнався, що сина вивезли спочатку до окупованого Криму, а потім — до Москви, у слідчий ізолятор «Лефортово». Там Сергій став одним із фігурантів справи так званої «Херсонської дев’ятки» — групи цивільних українців, яких російська влада звинуватила у тероризмі. За версією російського слідства, вони нібито планували напади на колаборантів і збирали інформацію про пересування російських військ.

За словами Геннадія, до винесення остаточного вироку у справі відбулося 43 судові засідання. Останнє — 30 січня цього року в Ростові-на-Дону. Сергія засудили до 17 років ув’язнення.

За 45 місяців полону ця історія давно перестала бути лише історією людини, яку в Росії засудили за сфабрикованими звинуваченнями. Вона стала історією про очікування, втрату і боротьбу людей навколо нього.

Дружба, яка почалася з жартів і йде крізь війну

Маріуполька Ганна познайомилася із Сергієм в одній із жартівливих спільнот у Facebook, де користувачі обмінюються мемами й коментарями. Це сталося ще до повномасштабного вторгнення.

Спочатку, згадує Ганна, це було звичайне онлайн-знайомство, яке швидко переросло у дружнє спілкування. Але після 24 лютого 2022 року розмови стали геть іншими. Коли почалася велика війна, Ганна разом з дітьми перебувала у Маріуполі.

Перші дні вона згадує як суцільний страх, хаос і внутрішній ступор. Сергій тоді перебував в окупованому Херсоні і, за словами Ганни, став для неї однією з небагатьох точок опори.

«Я розуміла, що в нього там дуже складна ситуація, але навіть тоді він був дуже оптимістичний. Навіть якщо відчувалося, що йому важко, він усе одно писав: “Все буде добре”», — згадує жінка.

За словами Ганни, Сергій мав тонке почуття гумору, багато жартував і навіть в окупації намагався створювати відчуття, що життя триває.

Вони залишалися на зв’язку до моменту, коли Сергій раптово зник. Спочатку, каже жінка, вона не надала цьому критичного значення, адже тоді Херсон жив за своїми небезпечними правилами, і мовчання могло означати будь-що: проблеми зі зв’язком, відсутність доступу до соцмереж або просто обережність.

Та згодом на сторінці Сергія у Facebook Ганна побачила допис про його зникнення, який опублікувала сестра чоловіка. Ганна почала поширювати цю інформацію, сподіваючись знайти бодай якісь сліди Сергія.

Саме так згодом вона і дізналася, що він живий та перебуває у полоні — через знайомих, які побачили допис.

Через деякий час Ганна познайомилася з батьком Сергія. Саме через нього вона почала передавати чоловікові листи та отримувати від нього короткі, але надихаючі відповіді. У них, каже Ганна, немає простору для довгих розмов чи деталей. Але навіть у цих кількох рядках вона впізнає того самого Сергія, якого знала ще до повномасштабної війни.

«Я наче пишу, щоб підтримати його, а виходить, що він звідти підтримує нас», — каже жінка.

За її словами, для неї цей зв’язок давно став чимось більшим за онлайн-знайомство. Вона продовжує стежити за новинами про Сергія, поширює інформацію про його справу, ділиться його історією у соцмережах, чекає на його повернення і вірить, що він побачить українське небо.

Малюнки як спосіб триматися

Вірити та чекати на повернення сина продовжує і його батько. За майже чотири роки полону Сергія життя Геннадія повністю змінилося, а очікування давно перестало бути просто очікуванням.

Тепер значна частина його щоденної реальності так чи інакше пов’язана із сином: пошуком підтримки, спілкуванням із правозахисниками, участю в громадських ініціативах, адвокацією та збереженням малюнків, які Сергій створює за ґратами.

«Я розумію, що через ці малюнки син допомагає собі триматися. Він малює олівцями і знаходить можливість передавати їх з СІЗО», — ділиться Геннадій.

Перші малюнки почали надходити поступово. Зараз їх уже близько сотні. Геннадій зберігає роботи, систематизує їх, вибудовує хронологію. Каже, що фактично став людиною, яка виводить творчість сина за межі тюремної камери.

«Я у нього як менеджер», — із сумом говорить він.

За словами Геннадія, роботи Сергія дуже різні. Частина з них — прямі свідчення життя в неволі: камери, побут слідчого ізолятора, простір замкненого існування. Інші — пейзажі, знайомі місця, природа. Є портрети, фантазійні роботи та символічні сюжети.

За час полону Сергій дуже виріс як художник. За словами батька, творчість сина оцінювали фахівці, які зауважують: навіть у неволі стиль митця швидко розвивається. 

Для самого ж Геннадія це стало способом не зупинитися самому.

«Краще б цього всього ніколи не було. Але зараз для мене це означає, що я чимось займаюся. І вважаю, що таким чином допомагаю синові», — говорить він.

Де шукати підтримки?

Так, один із малюнків Сергія став символом проєкту «Тримайся! Тримаюся!», який наприкінці травня 2025 року організували Центр Громадянських свобод та Фундація Катерини Осадчої в межах Книжкового Арсеналу у Києві.

Коли вони побачили один із малюнків Сергія — руки, що тримають одна одну, – стало зрозуміло: це більше, ніж просто ілюстрація.

«Ми побачили цей малюнок і зрозуміли: це саме про те, що ми намагаємося сказати. Про людей, які, перебуваючи в полоні, не лише самі тримаються, а ще й підтримують нас тут», — розповідає старша менеджерка з напряму подолання наслідків війни Центру громадянських свобод Наталя Ящук.

Нині цей Центр — одна з найвідоміших українських правозахисних організацій, яка документує воєнні злочини, опікується міжнародною адвокацією та роками працює над питаннями звільнення українських полонених і незаконно утримуваних цивільних.

У 2022 році Центр став лауреатом Нобелівської премії за свою правозахисну діяльність.

За словами Наталі Ящук, після початку повномасштабного вторгнення масштаби російських злочинів проти цивільного населення стали безпрецедентними. Йдеться про системну політику насильницьких зникнень, незаконних затримань і переслідування цивільних українців.

Однією з найболючіших проблем, за словами правозахисниці, залишається доля людей, зниклих безвісти за особливих обставин. Станом на сьогодні, за даними Центру, йдеться про понад 90 тисяч осіб.

«І ця кількість зростає. Це одна з найбільших гуманітарних проблем війни», — каже Наталя Ящук.

Частину зниклих вдається ідентифікувати, частину — повернути, зокрема під час репатріації тіл. Але величезна кількість родин досі залишається без жодної достовірної інформації про долю своїх близьких.

Попри норми міжнародного права

Окремий великий напрямок роботи правозахисників — цивільні українці, яких Росія незаконно утримує в полоні. За словами Наталії Ящук, таких людей умовно поділяють на кілька категорій.

Це цивільні, яких утримують без офіційних звинувачень і без зв’язку із зовнішнім світом (тобто, в стані інкомунікадо) — рідні часто навіть не знають, де саме вони перебувають. Є люди, проти яких Росія відкрила кримінальні справи та влаштовує показові суди. Саме до цієї категорії належить і Сергій Офіцеров.

Окремо є люди, які зникли після затримання, і про їхню долю досі нічого не відомо. Також правозахисники виділяють тих, хто перебуває у критичному стані здоров’я та потребує негайного повернення.

«Міжнародне гуманітарне право взагалі не передбачає такого. Цивільних людей не мали права переміщувати з окупованих територій, незаконно утримувати чи судити. Але це відбувається системно», — каже Наталя Ящук.

За її словами, Центр громадянських свобод не лише документує ці злочини, а й працює з міжнародними організаціями, щоб посилювати тиск на Росію.

«Люди мають зрозуміти, що таке полон»

Ще одна організація, яка системно працює з темою цивільних полонених, — «Медійна ініціатива за права людини». Вона документує злочини Росії проти цивільного населення ще з 2016 року — від початку окупації Криму та частини Донбасу.

За словами менеджерки із зовнішніх комунікацій Анастасії Лози, після початку повномасштабного вторгнення цей напрямок роботи лише масштабувався.

Станом на травень 2026 року правозахисники задокументували майже 4 тисячі випадків незаконного затримання цивільних українців. Із них 2500 людей досі перебувають у російських тюрмах або на окупованих територіях. Ще понад 100 людей загинули в полоні або невдовзі після затримання. Доля багатьох інших досі залишається невідомою.

Однак, як пояснює Анастасія, цифри самі по собі не завжди дозволяють людям по-справжньому зрозуміти, що відбувається у полоні.

«Коли ми говоримо про катування, люди це розуміють як факт. Але дуже важко уявити щоденну буденність російського полону — коли ти не можеш сісти вдень, коли цілодобово перебуваєш під наглядом, коли тебе змушують співати російський гімн десятки разів на день», — каже вона.

Саме тому під час підготовки виставки «Цивільні в неволі: історії незаконних затримань», яка навесні 2025 року пройшла у Будапешті, команда «Медійної ініціативи за права людини» вирішила використати сучасні технології, щоб буквально показати досвід полону.

Так з’явився VR-проєкт, створений на основі малюнків Сергія Офіцерова. Людина, яка одягала VR-окуляри, опинялася всередині ростовського СІЗО: бачила двоярусні ліжка, чула звук крапель води, вітер із розбитого вікна та гучний російський гімн.

«Я побачила цю намальовану тюремну камеру і подумала: ми маємо всі інструменти, щоб людина могла не просто прочитати про полон, а хоча б частково відчути, що це таке», — розповідає Анастасія.

Російський полон працює не тільки на фізичне ув’язнення. Людину позбавляють права голосу, зв’язку зі світом, вбивають, як особистисть. Полон — це не про покарання однієї людини. Це удар по цілому колу людей навколо неї. І це механізм їхнього терору, коли росіяни не просто ізолюють одну людину, а вибивають опір з-під десятків інших.

У історії Сергія Офіцерова сталося інше: замість тиші навколо нього виникла ціла мережа людей, які не дозволяють цьому терору перемогти.

Можливо, саме це сьогодні й визначає українців. Не статистика і не сухі цифри, а конкретні люди — з іменами, історіями, родинами. Десятки тисяч людей, за яких хтось продовжує боротися, чекати, говорити й нагадувати світу про їхнє існування.

Ми не зникаємо у своєму болю — ми перетворюємо його на дію і спротив. І, можливо, саме в цьому сьогодні полягає формула нашого виживання.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---