«Мама досі не вірить»: інтерв’ю з сестрою загиблого в Оленівці азовця Ігоря Прокопенка

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії у тимчасово окупованій Оленівці Донецької області, де росіяни утримували українських полонених, пролунав потужний вибух. В колонії загинули понад 50 українських військовополонених, більше 130 отримали поранення.

Відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року, всі військовополонені захищені міжнародним гуманітарним правом від насилля, залякування, тортур та всього, що може спричинити каліцтво або смерть. Держава, яка утримує у полоні, зобов’язана гарантувати полоненим безпеку.

Росія не дозволила встановити причини вибуху в Оленівці. Місце подій та докази знищено, в колонію не допустили міжнародну місію ООН для розслідування теракту. Російська сторона заявила, що удари нанесено ракетами HIMARS, з української сторони.

У звіті управління комісара ООН з прав людини, заснованому на інтерв’ю свідків, що вижили в Оленівці, а також на фото- та відеоматеріалах, які вдалося знайти, наголошується, що ракетами HIMARS такі пошкодження нанести неможливо. Тип озброєння, яким був нанесений удар, не встановлено, але структура пошкоджень виявилася відповідною боєприпасу, який рухався за траєкторією зі сходу на захід, з території, яку контролює Росія.

Розслідування теракту міжнародною місією було призупинено у січні 2023 року, через неможливість провести об’єктивне з’ясування всіх обставин.

Натомість українські правоохоронці відкрили кримінальне провадження за частиною 2 статті 438 ККУ — порушення законів та звичаїв війни. На сьогодні вони дійшли висновку, що вибух в бараці був спричинений реактивним гранатометом, а полонених стратили навмисно, щоб приховати тортури.

Серед загиблих був і 21-річний мелітополець, боєць «Азову» Ігор Прокопенко з позивним «Гантеля».

Його сестра Ксенія Прокопенко наразі входить до ГО «Спільнота Оленівки». У великому інтерв’ю вона розповідає про стосунки з братом, спілкування з ним під час захисту Маріуполя, його полон, загибель і пам’ять про нього, що допомагає діяти та дає сили.

Ксеніє, розкажіть про вашу родину, звідки ви?

Вся наша родина з Мелітополя. Мама, тато, я, молодший брат та Ігор жили в будинку, який звів дідусь разом з батьком. Мелітополь — це переважно російськомовне місто, а от дідусь завжди принципово розмовляв українською. Ігор його дуже любив, поважав, між ними завжди був емоційний зв’язок, може, тому брат так любив наш будинок. Я завжди хотіла поїхати, а Ігор, навпаки, хотів залишитися в «родинному гнізді». Коли ми подорослішали, то всі вже розуміли, що це буде його дім, мріяли, що він створить в ньому родину. Ігор постійно там щось ремонтував, вкладав гроші, покращував, працював на ділянці.  

Як Ігор став військовим?

Коли він закінчив 9-й клас, вирішив здобути професію верстатника, як батько. На останньому курсі пішов на практику і заробив перші гроші. Пам’ятаю, як Ігор радів, що може купити щось для будинку. А потім постало питання строкової служби. У нашої родини завжди вважали, що треба щось для своєї країни зробити. Й Ігор пішов на строкову службу у 2018 році, а по закінченню підписав контракт з Національною гвардією України. Ми обговорювали цей крок. Батьки підтримали, а я була проти — постійно думала, що це небезпечно. Я бачила, що йому подобається його вибір, навчання, нове коло, стосунки з побратимами, форма йому дуже личила — але все одно я не могла схвалити це рішення, бо думала, що це досить небезпечно.

А наскільки ви були близькі з братом?

У нас невелика різниця у віці, всього 3 роки. Ми завжди були разом, мали спільних друзів, шкодили разом. Я поїхала з міста, коли вступила до університет, і ми спілкувалися кілька разів на тиждень. Коли Ігор уже служив в НГУ, ми багато говорили про його службу. Він надсилав мені світлини, розповідав, що йому подобається. Коли я переїхала в Київ, він приїжджав до мене в гості. Ми любили гуляти пішки, ходили по 20 тисяч кроків.

Що перше спадає вам на думку на прохання розказати, який Ігор?

Він чесний, не може зрадити. Я знаю: якщо був наказ на вихід в полон від командира, Ігор 100% його виконав. Пам’ятаю як ми спілкувалися, коли він був на «Азовсталі», під час облоги Маріуполя. Я вже розуміла, що відбувається, і настільки хвилювалася за нього, що спитала, чи він може вийти якось один, спробувати втекти? А Ігор тоді сказав мені, що ніколи цього не зробить і не зрадить. 

Він був дуже веселим, любив подорожувати. У вільний час ходив у походи степами під Мелітополем. Пам’ятаю, як у нього горіли очі, коли ми разом їздили у Львів. А ще він дуже цікавився темою Чорнобилю, я йому на день народження подарувала сертифікат на екскурсію, але здійснити свою мрію і побувати там Ігор так і не встиг.  

Чим вам запам’яталась остання зустріч з Ігорем?

Я переїхала до Швеції у жовтні 2021 року, чоловік отримав там роботу. У грудні, ми всі зібралися в Мелітополі, щоб зустріти Новий рік. Тоді Ігор підписував контракт із загоном спеціального призначення НГУ «Азов», треба було заповнити анкети, зібрати документи, у нього тоді було багато справ. Пам’ятаю, як він проводжав мене на вокзалі і зайшов зі мною в вагон, як обійняв, прощаючись — ми не знали коли побачимось знов. Вийшло, що ніколи.   

Як ви з братом спілкувалися  з початком повномасштабного вторгнення?

Напередодні ми часто спілкувалися. Ігор уже був в Урзуфі під Маріуполем, на базі «Азову», розказував, як товаришує з хлопцями. Говорив, що дуже подобається ставлення побратимів і командирів. Казав що є порядок, повага, є зрозуміла ієрархія і вітатися можна просто словом «Привіт». З початком повномасштабної війни ніяких подробиць не розказував, не було ні часу, ні можливості. Говорив, щоб я не хвилювалася, що вони виженуть росіян з нашої землі, був налаштований досить оптимістично. Я писала про те, що ми виходимо на мітинги в Швеції, підтримувала його. На початку березня зв’язок пропав зовсім, я панікувала і постійно плакала, бо мені здавалося, що його вже вбили. Найгірше, коли ти відчуваєш, що твоя рідна людина в смертельній небезпеці, потребує допомоги, а ти взагалі нічого зробити не можеш. Я продовжувала писати в нікуди. Ігор вийшов на зв’язок аж 1 квітня. Сказав, що знаходиться на «Азовсталі» і їм доставляють продукти харчування гелікоптером. Не казав, що тяжка ситуація, не жалівся, але ж ми все бачили. Питав, як справи, про батьків. В одній з розмов сказав, що отримав зарплату і хоче перевести її мені, щоб я допомогла мамі з татом.

Востаннє ми говорили 21 квітня. Зранку він сказав, що командири намагаються вирішити, що робити, бо багато поранених і треба якось домовлятися, щоб вивезти їх «зеленим коридором». Але він розумів, що деблокада міста неможлива.

Як ви дізналися про те, що Ігор у полоні?

Достеменно я дізналася про це вже після теракту в Оленівці, після його загибелі. Коли азовці виходили в полон, я не бачила його ані на фото, ані на відео. Червоний Хрест його не верифікував — там не всі були верифіковані. Не було в мене впевненості, що він вийшов з «Азовсталі». Ми подавали запити в Червоний Хрест, намагались дізнатися щось через Національне інформаційне бюро, військову частину та патронатну службу «Азову». Точно я дізналась уже у вересні 2022 року. З полону звільнили хлопця, якого Ігор, пораненого, виносив на собі з металургійного комбінату, і його росіяни доправили в Донецьк у шпиталь. Тоді було холодно і брат віддав цьому хлопцю свою куртку, а той її зберіг — зараз вона у мами.

Ксеніє, розкажіть про день коли стався теракт, будь ласка.

Спочатку було багато суперечливої інформації. Ніхто не знав, що відбулося насправді та чи відбулося щось взагалі. Я постійно моніторила новини, а 30 липня з’явилися списки загиблих від росіян. Я не побачила там ім’я брата і відправила цей список мамі. Кажу: «Подивись, його там немає!» — і як тільки відправила, знайшла Ігоря. Він був у тому списку під другим номером, я спочатку не помітила. Я написала в патронатну службу «Азову», мені відповіли, що не мають достовірної інформації. Одного дня казали, що списки неправдиві, наступного — підтверджували, що загинув. І майже рік ми не знали чи загинув брат, чи живий у полоні. Мама і досі не вірить, що його немає в живих.

Як до вас прийшло розуміння, що Ігор загинув?

Одинадцятого жовтня 2022 року тіла загиблих у колонії в Оленівці повернули в Україну. Провели українську ДНК-експертизу, для неї взяли зразки ДНК батьків, які тоді були в окупації — волосся та нігті привезли в Київ з допомогою волонтерів, і 23 травня 2023 року ми отримали результати — співпадіння 99,9% з ДНК-зразками моїх батьків.

І мама не повірила експертизі?

Ні, батьки хочуть зробити в Міжнародній комісії з питань зниклих безвісти ще одну експертизу. Ми довго домагалися дозволу на її проведення у слідчого СБУ, нам не хотіли його давати.

Чому?

Пояснювали, що немає жодної причини її робити, а наша невіра в загибель Ігоря — не причина. СБУ відповідає за ці тіла зараз, тіло Ігоря в морзі у Києві, його досі не поховали. Через адвоката ми писали запити в СБУ й отримали дозвіл на експертизу через 4 місяці. Цього разу я також здала свій зразок ДНК і тепер ми чекаємо відповідь. Термінів очікування немає. Це залежить від стану тіла, багато факторів впливають.

Ви зараз є членкинею громадської організації «Спільнота Оленівки». Як її створювали?

 Після повернення тіл патронатна служба «Янголи Азову» дуже швидко зібрала в окремий чат у Telegram родини військових, які, ймовірно, загинули у колонії в Оленівці. Але по пораненим ніякої упорядкованої інформації не було, і тоді Анна Лобова, дружина одного з поранених, зробила окремий чат, що досі існує. Згодом ми зрозуміли, що треба об’єднуватися, щоб вирішувати спільні питання: висвітлювати тему теракту, наполягати на міжнародному розслідуванні, проводити акції на підтримку тих, хто і досі в полоні, започаткувати день пам’яті по страченим. Останньою краплею було те, що 5 січня 2023 року Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш розпустив місію зі встановлення фактів удару по колонії, аргументуючи тим, що для місії немає гарантій безпеки, доступу з обох сторін і можливості провести об’єктивне розслідування. 

Тоді і з’явилося наше об’єднання. 13 квітня 2023 року з стінах офісу омбудсмена відбулася зустріч з Лубінцем, представниками МКЧХ, Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС, Головного слідчого управління Нацполу, СБУ, Офісу Генерального прокурора, Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи, Центрального управління цивільно-військового співробітництва ГШ ЗСУ, Департаменту охорони здоров’я м. Києва та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Ми обговорювали питання недотримання своїх обов’язків представниками МКЧХ, хід українського та міжнародного розслідування, пришвидшення експертиз ДНК, бо тіла страчених росіяни віддали в жовтні 2023 року, а в січні більше ніж у половини родин ще не було результатів експертизи. 

Нам вдалося домогтися, щоб генеральна прокуратура України та СБУ погодили об’єднання справ загиблих та поранених в одне кримінальне провадження, щоб люди, які були в бараці і вижили під час теракту, нарешті були включені в розслідувальний процес. З самого початку слідчий СБУ по кримінальному провадженню займався лише справами загиблих, але нам було зрозуміло що для того щоб відтворити події тієї ночі, теракт потрібно розслідувати комплексно.

Як змінювались цілі вашої діяльності і які зараз її напрямки?

Один з напрямків — це відновлення міжнародного розслідування злочину. Наразі вже є свідки-військові, які повернулися з полону, і вони можуть говорити про те, що бачили на власні очі. Вже є фотографії, відео, які можна використати.

Другий напрямок — це встановлення офіційного Дня пам’яті по загиблим. У липні 2023 року Марія Алєксєєвич, дружина полоненого азовця, створила петицію на сайті Президента про встановлення Дня Пам’яті по страченим в Оленівці, і вона набрала необхідні 25 тисяч голосів, але влада нічого не зробила, хоча майже рік пройшов. Ми звернулися до депутатів Верховної ради і група, яку очолив Анатолій Остапенко, подала Проект Постанови про вшанування пам’яті Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні, і от з жовтня 2023 вона на розгляді.

Паралельно ми докладаємо зусилля для повернення полонених, які вижили після теракту.

Представниці нашої спільноти вже брали участь у кількох міжнародних поїздках, де ми змогли показати і розказати про наслідки теракту в Оленівці. У вересні 2023 року за сприяння Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими ми виступили в Женеві, у парламенті. Ми зустрілися з представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста та ОНН, дали інтерв’ю швейцарському медіа. Це була комплексна поїздка, в якій крім представниць нашої організації брали участь і колишні військовополонені, і співробітники Координаційного штабу. На кожній зустрічі, у кожній промові ми наголошували на необхідності допомоги Україні у якнайшвидшого поверненні військовополонених і відновленні міжнародного розслідування злочину в Оленівці.

Ксеніє, як ви можете оцінити роль українських державних органів у впливі на міжнародну спільноту?

– Не можу сказати, що позитивно. Абсолютна більшість людей за кордоном не знає про теракт, який здійснила Росія в Оленівці — я говорю і про українців за кордоном також. Хтось знає, що це було, а от про те що і зараз українських захисників катують у полоні, вбивають і рідні отримують труни — не знають. Як на мене, це робота МЗС України, і цей напрямок воно провалило. Наприклад, рік тому ми самостійно зв’язувалися з українськими діаспорами, щоб вони допомогли нам провести акції-нагадування про трагедію. Це була  ініціатива родин, а не ініціатива МЗС.

Ми розуміємо, як важко домовлятися з Росією про обміни. Ми просили, щоб нашу делегацію відправили в країни, які домовлялися про вихід з «Азовсталі» — Туреччина, Ізраїль, Швейцарія, Франція — щоб ми своїми історіями про загиблих, полонених вплинули на їхніх представників, які своєю чергою, мають важелі впливу на Росію. Позитивної відповіді не було. Також ми постійно просимо, щоб наша делегація могла зустрітися з представниками влади в Саудівській Аравії та ОАЕ, оскільки саме вони зараз є активними посередниками повернення наших полонених. Наші прохання ігнорують. А самі, ви ж розумієте, ми поїхати не можемо, ніхто нас не пустить на зустріч з урядовцями. Ми пишемо запити, у відповідь отримуємо «розглянемо» — і далі тиша. 

Ми плануємо добиватися поїздок за кордон, зустрічей з урядами третіх кран. Якщо зможуть поїхати родичі поранених і вбитих Росією, розказати свою історію, достукатися буде легше. Також ми хочемо потрапити на сесію Ради безпеки ООН, бо саме вона вирішує, чи створювати міжнародні місію зі встановлення факту теракту. Ми наполягаємо на цьому, бо зараз уже достатньо свідків, які перебували біля або в бараці, фото та відео матеріалів.

Ксеніє, як сталося, що горе, яке прийшло в вашу родину, стало рушійною силою вашої діяльності?

– А саме діяльність мене і підтримує. Просто лягти і страждати — яка з цього користь і кому? Є плани, є те, що треба робити, є люди, які продовжують боротися за справедливе покарання винних, за проведення прозорого розслідування, за повернення тих, хто в російських катівнях. І я думаю, що ініціатива повинна йти від нас, тому що ми здатні продовжувати боротися, задля живих і пам’яті загиблих. Ми добре розуміємо, що в нас є сила, прагнення та віра. Це і дає сили рухатися далі.  

---