«Міша постійно казав берегти себе і дітей, вчив мене бути сильною»

Михайло Карсканов — матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти, потрапив у полон під час оборони Маріуполя. Його дружина, Олена, розповіла «Точці Сходу» про те, як вона шукала свого чоловіка і якими важкими були місяці очікування до того, як вона дізналася, що її чоловік живий.

Також вона поділилася тим, як війна змінила життя їхньої родини, яка вже більше року немає жодної звістки про свого Михайла.

«24 лютого 2022 року ми з доньками, Поліною та Софійкою, прокинулись від вибухів, у Миколаєві. Спочатку я подумала, що це навчання, а потім, дуже злякалася, навіть кричати почала. Міша тоді перебував у Маріуполі. Ми говорили з ним напередодні і він наполягав, щоб я зібрала речі, документи. Водночас він був дуже позитивно налаштований, казав: “Лєна, ми сильні, ми все витримаємо, не опускаємо руки”, а нас постійно питав — чи не голодні ми. Я знала, що відбувається в Маріуполі, бо пильно слідкувала за новинами. Одного разу Міша сказав мені, що дуже хоче моєї запеченої качки, вона навіть йому наснилася. Я розуміла, що він дуже голодний. Я бачила його по відеозв’язку 9 квітня, він був дуже змучений, з бородою, брудний, з обпеченою шкірою на обличчі. А вже 12 квітня Міша разом з побратимами вийшов у “почесний полон”».

«Я розуміла, що полон — це наступне коло пекла»

«Це були страшні дні. 15 квітня, коли чоловік зник зі зв’язку, від його побратима, якого із важким пораненням ще у березні вдалося евакуювати з Маріуполя, я дізналась, що Міша живий і в полоні. Потім почався довгий шлях пошуків — ми писали звернення в Національне інформбюро, СБУ, поліцію, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, ходили до військкомату та телефонували керівництву бригади. І тільки в липні ми нарешті отримали підтвердження, що Міша в полоні. А ще я отримала від нього два коротких листи. Почерк був жахливий, в нього зір мінус сім, тому можу припустити, що в той час він був без окулярів. Востаннє я отримувала відомості про нього у лютому 2024 року, а саме – в якій колонії він перебуває». 

«Він сильний та рішучий, моя найміцніша підтримка в житті»

«Кохання, турботу, я і діти, відчуваємо завжди. Міша веселий, позитивний, розумний. В мене був час його добре впізнати і зрозуміти, що він саме та людина, з якою я хочу бути поряд. Ми довго товаришували, потім, через його роботу за кордоном, тривалий час просто спілкувались. Він любить читати, але і веселі компанії любить також. Часто відпочивали у селі під Херсоном, у його дідуся та бабусі. Там затишно і дуже гарно, Міші подобається такий відпочинок».

«Дякувати Богу — я вижила»

«У 2022 році я з дітьми три місяці провела в Болгарії, довелося виїжджати. Стан старшої доньки мене дуже лякав, вона намагалася триматися, але ж вона дитина. Софійка дуже переживала, була налякана і подіями, і моїм психологічним станом, який теж був дуже важким. Донечка уявляла, що здоровенні велетні ходять по місту і руйнують все навколо, що все це — не війна, не наше життя, а страшна, але не дуже справжня казка. Після повернення в Україну, я важко захворіла, лежала в реанімації, загалом три місяці провела в лікарні, зараз потроху почала ходити і оговтуватися. Регулярно проходжу реабілітацію, розумію, що коли повернеться мій коханий, треба буде опікуватися ним. Я маю бути сильною. Мати Міші і моя рідна сестра разом зі мною, вони моя опора. Але найголовніше – я тримаюсь завдяки нашим дітям і моїй впевненості, що Міша живий і ми скоро побачимося». 

Ця стаття стала можливою за підтримки програми «Голоси України», яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

---