«Мій батько воює за свій дім, за свою родину, своє місто і Україну»

Василь Шиб, 56-річний трускавчанин, потрапив у полон на Авдіївському напрямку 6 місяців тому. Про це його рідні дізналися з російських пабліків. З того часу вони не мають про нього жодних відомостей, а під час обмінів – шукають у списках рідне прізвище. Син Василя, Остап, розповів «Точці Сходу» історію свого батька і поділився думками про те, чому не варто ображатись на людей, які не підтримують рух за повернення військовополонених додому.

«На початку березня 2022 року батько отримав повістку. Відреагував абсолютно спокійно, знав, що це станеться, бо служив ще в Радянській армії, був сержантом. Тож у військкомат пішов у перший же день. Близько трьох місяців провів на навчанні, потім його відправили у Дніпропетровську область, згодом — на Запорізький напрямок, далі – на Сумщину. Декілька разів тато приїздив додому, у відпустку та на лікування. Пам’ятаю, як казав, що все буде добре, що ми можемо не тільки відбиватися, але й тиснути ворога. Тоді батько був впевнений, але небагатослівний. 14 лютого 2024 року він зателефонував і просив молитися за нього, адже його відправили в найгарячішу на той момент точку фронту – під Авдіївку. Наступного дня ми втратили з ним зв’язок. Пошуки почали одразу, не зволікали, звернулися в національну поліцію, в ТЦК, а за декілька тижнів, в російських пабліках побачили батька в полоні. Він стояв мовчки, похмурий, з опущеною головою, разом з побратимами, під оком — синець, але найголовніше — живий. З моменту як батько пропав і до моменту, коли ми побачили його на відео родина була на межі, особливо мати. Кожен день — пекло, ні про що ти думати не можеш, не можеш працювати, займатися будь-якими справами. Коли ми загубили тата, на якийсь час загубили і себе».

«У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими — справжні професіонали»

«Чи отримав батько нашого листа я не знаю, ми писали його російською мовою і передавали через Координаційний штаб. Я думаю, що якщо у представників штабу була б можливість передати вісточку, вони б її використали. Я неодноразово з ними спілкувався, і їхнє ставлення до родин військовополонених, справді, на рівні. Це видно одразу, що людина дійсно готова тобі допомогти. Вони зацікавлені в тому, щоб дізнатися, надати інформацію, і зробити це якомога краще. От тільки відомостей про батька ми вже не отримували близько півроку».

«Мій батько — надзвичайно працьовита людина»

«Щоб сидіти без роботи бодай тиждень — це не про мого тата. Він все життя працював і в Україні, і за кордоном — оператором на заправці, охоронцем, фельдшером, працював на нафтопереробному заводі. Завжди хотів заробити гроші, щоб забезпечити родину. Він найкращий господар у світі, постійно вдома щось лагодив або покращував. У нас в Трускавці, його стараннями  — найкраще подвір’я, доглянуте та стильне, господарчі справи — це те, що йому дуже подобається, він у нас справжній ландшафтний дизайнер. Йому дуже подобається запрошувати друзів додому, смачно пригощати. Батько трохи імпульсивний, запальний та має характер. А ще він дуже справедливий. Я бачу цю його якість у собі. Він ніколи не промовчить, якщо людина поводить себе негідно або бреше».

«Дзвонити, розмовляти і шукати треба щодня»

«Я вважаю, що родичі військовополонених не повинні зупинятися. Кожного дня треба телефонувати і в Координаційний штаб, і в Національне інформаційне бюро, писати запити, добиватися інформації від всіх органів, які тим чи іншим чином займаються питаннями військовополонених. Також великий вплив мають соціальні мережі: тут можна знайти людей, які щось чули про ваших рідних. Деякі родичі полонених кажуть, що вони обурені тим, як в’яло та байдуже реагує суспільство. Проте не треба звинувачувати тих, у кого в полоні немає рідних. Треба збільшувати кількість акцій, щоб доносити інформацію до людей, працювати з ними, долучати. Коли відчуваєш на собі цей біль, це зовсім інше»

«Те, що обміни взагалі проводяться — заслуга України»

«Вести переговори з росіянами практично нереально. Я розумію важливість допомоги третіх країн, але вони нічого б не робили самі по собі, якби державні органи, родичі не піднімали щодня на всіх можливих зустрічах це питання. У кожному обміні я шукаю ім’я батька, коли не бачу — відчуваю одночасно і розчарування і надію, що в наступному він буде. Все ж таки, як би важко обміни не йшли, з великими перервами, вони тривають, а ми боремось і чекаємо».

---