«Мій найстрашніший день в житті — день його зникнення»

Олександр Пігарев — військовослужбовець 47-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти під час виконання бойового завдання в листопаді 2024 року. Востаннє він виходив на зв’язок напередодні цього.

Відтоді його донька Анастасія самостійно шукає будь-яку інформацію про батька: звертається до військових, державних органів, переглядає відкриті джерела, спілкується з його побратимами. За її словами, обставини зникнення залишаються невідомими.

Водночас родина не припиняє пошуки та сподівається, що Олександр живий і може перебувати в полоні.

«Батько став на захист України 22 листопада 2022 року»

«Він служив у різних бригадах та перебував на різних напрямках, але ніколи не розповідав мені подробиць. Навіть коли дістав поранення, я не знала — дізналася вже після його зникнення. Усі наші розмови були про сімʼю. Він цікавився як ми, як його онук, розпитував про мого молодшого брата. Він завжди питав якісь побутові подробиці і про те, чи потрібна мені допомога. А про себе говорив: “У мене все добре, мені нічого не потрібно, сподіваюсь якнайшвидше повернутися додому”».

«Тато дуже спокійний, тому інколи здається, що він замкнений»

«Але це все через його чоловічу стриманість та небагатослівність. Особливо ці риси проявилися в ньому після початку великої війни. Але насправді, коли він приїжджав у відпустку, його серце відтаювало: він посміхався, був життєрадісним і не спускав з рук онука. Я згадую, як він тоді сміявся і мріяв про те, як чудово ми будемо жити всі разом після війни. Тато дуже добрий та щирий — у ньому немає ані краплини злості чи ненависті, і ми завжди відчували, як сильно він любить свою родину».

«Командир військової частини говорити зі мною не захотів — у відповідь я почула нецензурну лайку»

«Це сталося 10 листопада 2024 року. Я писала повідомлення, але батько не відповідав. Згодом мені зателефонувала моя тітка і повідомила цю жахливу новину. Я почала шукати: обдзвонювала лікарні, шукала волонтерів, побратимів, їхніх рідних — намагалася знайти бодай якусь ниточку, за яку можна було потягнути. Ночі були безсонними: я переглядала і наші, і російські мережі, а вдень ходила і писала листи до наших державних органів. Командир військової частини на мої питання відреагував грубою відмовою і сказав, щоб я більше не телефонувала. В акті службового розслідування я прочитала якісь шаблонні фрази — склалося враження, що акт написали в надії, що рідні перестануть “задовбувати”».

«Завдяки своїм особистим пошукам я дізналась, що тато зник у Курській області»

«9 листопада тато разом з двома побратимами поїхав на завдання. Одного хлопця знайшли мертвим, а батька, ще одного військового та навіть слідів автівки, на якій вони їхали, не знайшли. У всіх структурах мені кажуть, що тата шукають, але я не вірю. Я написала туди безліч запитів, скарг та листів, але відповіді — ідентичні. Складається враження, що вони просто подставляють в затверджений текст потрібні імена. Щодня я живу між небом і землею — ця страшна невідомість не дає мені дихати».

«Я хочу, щоб влада нас почула»

«З татової бригади повертають дуже мало бійців. Надія, що він живий і перебуває в полоні дає мені сили триматися. Щодня мій син, Давід, якому три роки питає мене: “А де дєда Саша?”, обіймає його світлину, навіть іноді прокидається і починає його шукати — між ними якийсь дуже сильний зв’язок. Бабуся, я, брат, онук Давід і сестра Юля чекаємо на нього, дуже любимо і продовжуємо шукати».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---