«Мої листи дають йому сили і надію на повернення»

28-річний боєць 36-ї Окремої бригади морської піхоти Дмитро Кизима потрапив у російський полон під час спроби прориву з меткомбінату ім. Ілліча в Маріуполі у квітні 2022 року. Про це його мати Ірина дізналася з відео, яке окупанти виклали в Інтернет.

Жінка розповіла «Точці Сходу», що у колонії Дмитра піддають тортурам, через це він сильно схуд та має серйозні проблеми зі здоров’ям. Нині пані Ірина продовжує боротися за свого сина і впевнена, що він обов’язково повернеться додому.

«Син зателефонував з Маріуполя в перший день повномасштабної війни. Він знав, що росіяни спробують взяти Миколаїв і дуже хвилювався за нас. Попросив сховати його військову форму, інші речі, на випадок, якщо окупанти почнуть ходити по домівках. Я пам’ятаю, як сильно плакала, коли закапувала ці речі в мерзлий ґрунт, на городі. Ми говорили майже щодня. Одного разу Діма сказав, що росіяни практично дісталися брами металургійного комбінату ім. Ілліча, де він тоді перебував з побратимами. 10 квітня 2022 року син написав: “Мамо, ми йдемо на прорив, бо залишатися тут вже неможливо”». 

«Я побачила сина серед 42 інших полонених»

«Росіяни виклали в Інтернет відео, як вони беруть у полон одну з груп, які намагалися прорватися з Маріуполя. Впізнати серед них сина було нелегко, він виглядав жахливо, але я впевнена, що то був саме він. Це підтвердив і Міжнародний Комітет Червоного Хреста, щоправда, тільки через 6 місяців. А потім — абсолютна тиша довжиною у півтора року. Восени 2023 року з полону звільнили  хлопців, які чули як в колонії, де вони перебували, Діма відгукувався на своє ім’я під час переклички». 

«Нині він важить не більше 50 кілограмів»

«Про це я дізналася минулого року від Диминого побратима, який перебував з ним в одній камері. В результаті чисельних катувань син отримав важкі травми і, після абсцесу, його оперували в колонії. У нього сильно набрякають ноги, адже тюремники змушують їх стояти по 16 годин на добу. Діма отримав від мене 2 листи, всього два, а я їх пишу кожні два тижні протягом трьох років і які саме він отримав, я не знаю. Але ці листи, за словами звільнених військових, дуже підтримують сина. А ще хлопці кажуть, що вони перебувають у повному інформаційному вакуумі, і саме завдяки цим листам дізнались, що Миколаїв залишається вільним, українським містом». 

«Я пишаюсь своїм сином»

«Діма завжди знає чого хоче, йде до своєї мети, долаючи всі перешкоди. Дуже любить історію, навчався на факультеті “Історія права” в миколаївському університеті. Після випуску йому пропонували залишитися там далі навчатися та працювати. Він багато читає, дуже цікавиться краєзнавством, археологією. Він — лідер, “душа компанії”, його чекають друзі з полону, розпитують мене, телефонують, підтримують. У нашій родині дуже міцні родинні зв’язки, Діма турботливий, а для дідусів та бабусь — “сонячний промінь”». 

«Без сина мене не існує»

«Старша дочка, її родина, онуки і навіть сусіди — моя підтримка зараз. Вони не ставлять питань, вони чекають разом зі мною, просто стоять поряд і не дають впасти. Я є активною членкинею двох громадських організацій – “Вірні завжди” та “Спілка матерів та дружин морських піхотинців України”. Ми підтримуємо і чуємо одна одну, співчуваємо, щиро, через особистий біль і стає трохи легше. Я хочу, щоб мій син вірив, що він буде вдома, це неминуче, бо мої любов і віра сильніші за всі на світі випробування». 

---