«Моє серце каже, що син живий»

Двадцятитрирічний військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади Віктор Ткаченко зник безвісти у липні 2024 року під час бойового виходу на околицях Торецька. Його мати, Олена, каже, достеменних відомостей про те, що саме сталося у той день у них немає. За однією з версій, Віктор отримав поранення і вже після цього зник.

Нині родина захисника продовжує пошуки, регулярно відвідує акції на підтримку військовополонених і вірить, що їхній син та чоловік – живий.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, Вітя проходив строкову службу. Спочатку захищав Харків, згодом підписав контракт, і в серпні 2022 року приїхав додому у відпустку, вперше за два роки. Це був для нас неймовірний сюрприз! Прийшов з квітами до мене, на роботу. Це було таке щастя! Я помітила тоді яким відповідальним став мій син, весь час намагався щось робити в будинку чи на подвір’ї, допомогти нам з батьком. Потім знов тижні тривог, листування, переводів з однієї частини в іншу, різні міста та напрямки.

14 лютого 2023 року Вітя одружився. Вони з дружиною познайомились в інтернеті, закохалися, і в День закоханих розписалися.

З травня по липень 2024 року Вітя перебував на Бахмутському напрямку. Ми говорили небагато, але пам’ятаю, як син казав, що хлопці, які поповнюють бригаду, зовсім не мають досвіду, погано навчені і розгублені. Казав: “Мамо, немає часу на злагодження, одразу в бій з людьми, яких ти вперше бачиш, і я не знаю прикриють вони мені спину чи ні”.

Син зник 14 липня 2024 року на околицях Торецька». 

«Нас сповістили про його зникнення через 2 дні»

«На жаль, ми досі не можемо поговорити з Вітіними побратимами, які перебували разом з ним на позиції. У хлопців є наші контакти, але вони не виходять на зв’язок, а ми не маємо їхніх номерів телефонів. Про те, що саме сталося у той день ми достеменно не знаємо. Нібито хтось чув постріл, хтось бачив, як після цього Вітя впав, але це сталося вночі і інформація ця не від свідків, а від друга мого сина, який потім загинув на Курському напрямку. Перепитати тепер немає в кого.

В акті службового розслідування  інша інформація.  Написано, що по позиції гатила артилерія, пропав зв’язок і далі жодних відомостей чи інформації про сина немає». 

«Вітя любить життя, дуже відкрита людина, завжди усміхнений»

«Дружина декілька разів приїздила до сина, коли він був у Слов’янську, в короткій ротації. Він заборонив їй тоді купити навіть пляшку шампанського. Казав, що в них дисципліна, ніякого алкоголю. Здебільшого в його підрозділі молоді хлопці і командир теж молодий, але досвідчений. Вітя завжди на нього орієнтувався, як на авторитет.

Мій син сміливий та відважний. Одного разу врятував двох поранених побратимів, витягнув їх поля бою, надав першу допомогу. Згодом ці хлопці дзвонили йому з лікарні і дякували. Синочок дуже відповідальний, добрий, в нього багато друзів, мріє подорожувати. Ми навіть зробили закордонні паспорти, щоб поїхати разом на відпочинок, але тепер паспорти лежать і чекають, коли повернеться Вітя».

«У липні 2024 з синової бригади зникли безвісти щонайменше 110 людей»

«Це ті, про кого ми знаємо. Їхні родичі створили групу і ми спілкуємось між собою, але звісно в цій групі не всі сім’ї. Нам одразу дали «дорожню карту», і ми почали пошуки сина. Подали заяви про зникнення, пишемо запити в структури, які займаються зниклими безвісти та полоненими, здали ДНК.

Ми постійно відвідуємо акції на підтримку військовополонених. Звісно, ми хочемо повернути всіх. Іноді я дивлюсь на тих матерів чи дружин, які стоять з плакатами за своїх рідних. На них написано: “Поверніть з полону”. І я хочу знати, що моя дитина в полоні. Це страшно, розумієте? (Плаче). Бажати, щоб був у полоні, де тортури, холод, голод, приниження, але живий, це хоч якась надія.

Іноді я бачу сина уві сні і ці сни такі гарні! Ми шукаємо, молимось і віримо в його повернення». 

---