«Ми бачили як до Максима звернувся Кадиров»

24-річний солдат 3-ї окремої штурмової бригади Максим Іващенко нині перебуває в одній з колоній у Чечні. У російські застінки захисник потрапив у лютому 2024 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку. Після 11 місяців тиші у січні цього року він зміг подзвонити з полону своїй дружині, Олександрі.

Вона розповіла «Точці Сходу», як її родині спочатку дивом вдалося вибратися з окупації, потім як її чоловік добровольцем пішов на фронт, про його полон і надію, яка не дає їй опустити руки та, разом з їхньою маленькою донькою, боротися за повернення коханого додому.

«Ранок 24 лютого 2022 року ми разом з нашої піврічною донькою Аріною зустріли вдома в селі Єлизаветівка, це Запорізька область. Росіяни окупували її майже одразу і ми пробули в ній до червня 2022 року. Далі залишатися там було занадто небезпечно, бо росіяни все активніше почали розшукувати сім’ї військовослужбовців та тих, хто хоч якось був пов’язаний зі службою в армії. А Максим тільки повернувся зі строкової служби, тож ми розуміли, що от-от можуть прийти і до нас». 

«Ми вигадали хворобу, щоб проїхати останній блокпост»

«Ми виїжджали з окупації наприкінці червня, старенькою машиною Максимова друга, Андрія. Зробили так навмисно, бо розуміли, що хорошу автівку росіяни скоріш за все заберуть, а до вільної території України проїхати треба було близько 20 блокпостів. Нас було п’ятеро дорослих людей і наша маленька донечка. Запам’ятався блокпост біля Василівки — жара, все розбите, навкруги — гори сміття, там люди стояли в черзі тижнями. Але нам пощастило і автівки з дітьми в той день росіяни пропускали без черги. Ми дуже боялися, щоб не знайшли військовий квиток Максима, який ми сховали у дитячих памперсах. І його таки не знайшли, але натрапили на повідомлення у телефоні чоловіка, в якому його друг писав про те, що в Україні розпочалась мобілізація. Росіяни одразу ж почали запитувати: від кого повідомлення, навіщо надіслано?! Але якимось дивом, після декількох питань, відпустили. А на останньому блокпості росіяни помітили, що у нас не було документів на машину, і сказали, що чоловіки та автівка залишаються, а жінки далі можуть йти пішки. Натомість ми вигадали історію, що їдемо до Запоріжжя на лікування і це спрацювало, нас відпустили, але пригрозили поговорити з нами, коли ми будемо повертатися». 

«Хто буде вас захищати, якщо не я?»

«Діставшись вільної території України, ми оселилися в Дніпрі, у гуртожитку. Ми з мамою Максима, вмовляли його не йти на фронт, але він майже одразу пішов у військкомат і сказав, що вчинити інакше не може.І 1 вересня 2022 року приєднався до лав ЗСУ. З початку було навчання, потім — служба у 47-й окремій механізованій бригаді «Ма́ґура». В її складі коханий здійснив свій перший бойовий вихід, пам’ятаю, як він тоді важко переживав втрату друзів. Влітку 2023 року, його перевели в 3-ю штурмову бригаду і так він опинився в Донецькій області. Максим переніс кілька контузій, коліно зачепило уламком, але він був впевнений у собі, спокійний, довіряв своїм побратимам і казав, що все буде добре. Я згадую, як ми приїздили до нього з донькою, на новий 2024 рік, він тоді був на ротації. Ми були дуже щасливі — провели цілий місяць разом, готували, ходили на прогулянки, відпочивали».

«Коли помирає близька людина, в тобі теж щось помирає, але я відчувала — Максим живий»

«10 лютого 2024 року у Максима був бойовий вихід. Він знав, що завдання буде важким і надав мені телефони командирів та побратимів. Я почала телефонувати через декілька днів, коли відчула, що з Максимом щось трапилось. Перші відомості були невтішні: один з побратимів, з якими був Максим, загинув, інший — у важкому стані в лікарні, а що сталося з моїм чоловіком невідомо. Тоді було багато суперечливих даних. Одні казали, що чоловік загинув, навіть говорили яким чином, другі – що зник безвісти, треті – що живий і треба шукати в полоні». 

«Максим віддасть останнє, щоб допомогти»

«Він дуже доброзичливий, завжди прийде на допомогу, ніколи не висловлюється і не поводить себе агресивно щодо людей. Як би людина не вчинила, він завжди намагається розібратись і до будь-кого знайти підхід. Мій коханий — людина справи, ні словами, а вчинками доводить свою любов, піклування, дуже любить батьків та сестер Максим — за активний відпочинок, десь на природі і любить рибалити біля річки». 

«З Чечні почали повертати полонених і це дає надію»

«4 грудня 2024 року мати Максима знайшла його світлину в одному з російських Telegram-каналів. Ця світлина супроводжувала допис про відвідування Кадировим однієї з колоній в Чечні. Максим був з бородою, схудлий. Потім нам вдалося знайти відео, на якому Кадиров каже Максиму, що в нього гарна борода і він схожий на чеченця, а Максим відповів: “Ні, я — українець”. У січні цього року чоловік зателефонував з колонії. Ми говорили відеозв’язком всього 3 хвилини. Встигли сказати як почуваємось, а він говорив, що в нього все добре. Важко розмовляти про те, що хочеться справді сказати, коли твій коханий в полоні ворога. В обміні 19 березня, з Чечні повернули чотирьох важкопоранених хлопців. Так, це дуже мало, але до цього обмін з Чечні був тільки у липні 2023 році».

«Я тримаюсь тому, що він там тримається»

«Як би мені не було складно, але я вдома, я сплю в своєму ліжку, я поруч з нашою донькою, бачу, як вона росте. Донька ще дуже маленька, але вона пам’ятає тата. Дуже часто передивляється відео та світлини, простить, щоб ми зателефонували татові. Я не маю права складати руки, тому, що коханому в неволі набагато гірше. Якщо я зневірюсь, він буде це відчувати, і нам обом від цього стане тільки гірше. І від сліз легше не стає. Тому єдине, що я можу зробити — це невпинно боротись за повернення коханого. Ми з його мамою відвідуємо акції на підтримку військовополонених, ходимо на зустрічі в Координаційний штаб та робимо все можливе, щоб повернути Максима додому найскоріше. Я щосекунди мрію, щоб він обійняв нас і сказав, що все буде гаразд». 

---