«Ми мріяли, що обвінчаємось, коли сиділи у підвалі»

Маріуполець Роман Хаваліц, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, потрапив у полон у липні 2024 року.

Він вижив у блокаді і разом з дружиною Оленою зміг вирватися з окупованого міста у 2022 році. У 2024 році Романа призвали на військову службу і через кілька місяців він потрапив у полон.

Олена розповіла «Точці Сходу», що в ту ніч відчула, що з чоловіком щось сталося і вже знала наперед, що їй повідомлять у військовій частини. Нині вона активно займається громадською діяльністю і чекає на звільнення коханого, щоб повернутися в Україну з-за кордону.

«У підвалі нас було 50 дорослих і 13 дітей»

«Повномасштабну війну ми з Ромою зустріли в Маріуполі. Зранку 24 лютого він віз мене на роботу під вибухи. З початку березня ми вже ночували у підвалі нашого багатоквартирного будинку, після “прильоту” російської ракети саме в наш дім. 16 березня росіяни скинули авіабомбу на Драматичний театр. Рома в цей час проїжджав повз нього і бачив весь цей жах на власні очі. Він якраз забрав автівку, яку віддав нам його знайомий — сильно побиту, без вікон. На ній ми з сусідами і виїжджали, шестеро дорослих і двоє дітей, але не знали чи доїдемо — їхали в абсолютну невідомість і, навіть, не знали чи вистачить палива. Ми доїхали до передмістя Маріуполя, знайомі розказали, що можна переночувати в їхньому будинку, але доведеться ламати двері. Чужі люди нас годували, а одна жінка взагалі забрала всі наші брудні речі, щоб випрати. І принесла одяг, для нас всіх. За тиждень ми змогли дістатися вільної території України».

«У ніч, коли Рома зник, я відчула паніку»

«Романа мобілізували у 2024 році. Я тоді вже була за кордоном, а Рома жив у Львові. Звідти його відправили на навчання, а згодом — на фронт. Ми бачились у липні, коли я приїжджала до нього. На той час я вже навчалась керувати дронами, а Рома сказав: “Я хочу, щоб ти жила. Не їдь на фронт!”. І я його послухала, розуміла, що повинна бути його міцною підтримкою і вдихати в нього віру. 17 липня 2024 року Рома зник. Мені було нестерпно страшно в ту ніч, я почала раптово плакати, дивилась на наш з ним портрет і казала йому: “Вставай та йди!”. Мені здавалось, він мене почує. Я точно знала, що щось відбулося, була вже впевнена, коли телефонувала в частину, що наше з ним життя вже знов круто змінилося. За декілька днів я побачила чоловіка на одному з російських Telegram-каналів і зрозуміла, що він у полоні».

«Він спокійний, надійний і виважений, а я в нього шалена жінка»

«Всю інформацію про чоловіка я знаходила самостійно. Я знала колонію, в якій він перебував, коли і куди його будуть перевозити. Один зі звільнених полонених розказав мені, що Рома психологічно добре тримається, підбадьорює інших хлопців, але має проблеми зі здоров’ям — щось в нього з ногами. Він оптиміст, допомога іншим — це його друге “Я”. І про мене завжди піклується (Посміхається). Всі мої бажання і ідеї він завжди підтримував. Ми моржували, бігали разом на великі дистанції, брали участь у різних соціальних та гуманітарних ініціативах. Ми все робили разом, а от всю відповідальність за родину він брав на себе і я відчувала себе захищеною та спокійною».

«Я — голос військовополоненого Романа Хаваліц»

«Ми вирішили повінчатися ще в Маріуполі, в блокаді. І ця неймовірна подія сталася у 2023 році, в Андріївській церкві! Це було дуже красиво, щемливо і ми прийшли до цього свідомо. Цьогоріч друзі та знайомі Романа влаштували на моїй сторінці у Facebook справжній флешмоб. В мій день народження вони писали привітання для мене від його імені. Починали словами “Я, голос військовополоненого Романа Хаваліц”. Вони робили це, щоб зберігати пам’ять про нього, віру в те, що він повернеться, хотіли, щоб колись він прочитав ці повідомлення від його імені і зрозумів, як сильно його люблять і чекають. Його знайомі стоять з плакатами з його ім’ям на акціях в різних країнах світу і допомагають мені почуватися не самотньою без нього».

«Хочу повернутися до Львова, коли Рома повернеться»

«Зараз я живу у Німеччині та активно займаюсь громадською діяльністю. Наші громадські організації і у Німеччині, і в Україні — “Німецько-українське товариство та “ОБ’ЄДНАННЯ АНТАРЕС” збирають допомогу переважно для військових — закриваємо медичні потреби, шукаємо можливості для їхньої реабілітації та протезування, збираємо гроші для купівлі медичних стабілізаційних пунктів, які їдуть на фронт, автівок, РЕБів, також підтримуємо наших цивільних людей в Німеччині у питаннях інтеграції, проводимо культурні заходи — у нас багато роботи. Я дуже хочу повернутися в Україну, але тут я більш корисна зараз. Не розглядаю іншого варіанту окрім того, що Рома повернеться. Він завжди дарував мені жовті троянди, зараз від його імені для мене це роблять його друзі і це теж ілюструє те, наскільки він важливий для них як людина і як друг».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---