«Ми віримо, що Денис — серед живих»

На початок повномасштабного вторгнення Денису Єгорову, морському піхотинцю, захиснику Маріуполя, було всього 19 років. Після підписання контракту та навчання він опинився в зоні ООС напередодні війни, і це була його перша ротація. Наприкінці березня 2022 року родина отримала сповіщення про смерть Дениса. Однак, як розказала сестра захисника Ірина, близькі не повірили в його смерть, бо мали свідчення про різні причини та обставини его смерті. Наразі Денис вважається зниклим безвісти, а родина вимагає прозорого та правдивого  розслідування.

«З перших днів війни Денис перебував під Маріуполем, в селище Талаківка. 24 лютого написав повідомлення про те, що дуже сильні обстріли йдуть по їхнім позиціям. Коли ми спілкувались, Денис казав, що все добре, намагався підтримувати в нас надію, не говорив, як йому важко, заспокоював. Брату на той момент було тільки 19 років, після укладання контракту та навчання — це взагалі був його перший вихід в зону ООС.  Одного разу, коли ми говорили відеозв’язком, він сказав, що все буде нормально, що він повернеться, а погляд був такий ніби він прощався зі мною, в його очах стояли сльози і він намагався триматися з останніх сил, посміхався, щоб я не побачила, що йому страшно.14 березня я чула його останній раз він сказав: “Не парься, Бєлка, я повернусь”».

«Ми отримали декілька повідомлень з різних джерел, що Денис загинув»

«Перше було 20 березня 2022 року. Його побратим написав, що для нас є погана звістка — Дениска загинув. Я втратила свідомість, коли прочитала. Ми намагались з’ясувати обставини його ймовірної загибелі, але отримували дуже суперечливу інформацію нібито від свідків. Спочатку — він загинув від осколкових поранень під час обстрілу, потім — Денис свідомо впав на міну, закрив її собою і врятував 12 побратимів. Ще одна версія — автівка, в якій перебував Денис, наїхала на протипіхотну міну і внаслідок вибуху Денис загинув. Наступна — пряме попадання танкового снаряда. І ще одна версія — брат загинув від авіаудару».

«Наразі ми намагаємось дізнатися правду»

«В Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими брат рахується зниклим безвісти, а в акті службового розслідування, який надала його військова частина — як загиблий. Але допоки не будуть з’ясовані всі реальні обставини і ми не дізнаємося, що відбулося, ми будемо продовжувати його шукати. Між керівництвом військової частини і мною відбулася неприємна розмова. Коли перший раз нам принесли сповіщення про смерть, я говорила з одним з керівників бригади, майором, але прізвище, на жаль, не пам’ятаю. Цю розмову чула моя мати і молодша сестра. Діалог був такий:

— Чому ви не взяли сповіщення про смерть? — спитав майор.

— Бо немає доказів його загибелі, а інформація дуже суперечлива. Свідки озвучують різні версії. В яку мені вірити? — питаю я.

— Закрийте рот, візьміть похоронні гроші і нікуди не втручайтесь, — сказав він.

«Сповіщення про смерть спочатку ми не взяли»

«Але згодом довелося взяти, через 2 роки і 8 місяців. Мій батько зараз також на фронті, він пішов добровольцем у 2014 році. А у нас є ще один брат, молодший за Дениса. І нам сказали, якщо ми не візьмемо сповіщення про смерть Дениса — мобілізуємо його старшого брата. Моя думка — зниклих безвісти не хочуть шукати, кожна така історія покрита таємницею і не всі хочуть, щоб правда стала відомою, особливо керівництво частини. Що я знаю точно, у Дениса була важка контузія, він сам мені про це сказав. Йому ставили крапельниці у шпиталі, вже в Маріуполі, 10 днів, і він знов повертався на позиції». 

«Денис — найкраща людина у світі»

«Ми дуже близькі з братом, він — особливий для мене. Ніколи не покидав мене у важких обставинах, завжди допомагав мені з моїм маленьким сином. Коли хворіла я, він забирав мого синочка і казав: «Я з ним погуляю, а ти, Бєлка, поспи». Він дуже дбайливий, намагався заробити гроші, щоб купити подарунки матусі та сестрам. Денис дуже творча людина, пише вірші, навіть пісню написав. Мені її надіслали його побратими, дуже пронизлива. Він зовні кремезний, твердий характером, на все має свою точку зору. А от до жінок турботливий.  Пам’ятаю, він розказав мені, як в Маріуполі в одному з підвалів, годував вагітну жінку, віддав їй свою їжу і йому було боляче за неї».

«Мені дає надію те, що він живий» 

«Якщо брата не буде в живих, я, мабуть, піду слідом. Мій стан здоров’я дуже похитнувся, почало боліти серце, я дуже схудла, навіть дізналась, що таке передінфарктний стан. Поїхати з України, подалі від війни, я не можу,   ніколи б не змогла. Це як зрадити всіх чоловіків в нашій родині і в країні. Денис, мій батько, батько мого сина, хрещений  — всі на війні. Якщо я поїду, це буде означати, що я їм не довіряю, не вірю в те, що вони здатні мене захистити. Я вірю, що Денис в полоні, вірю в нього, бо він обіцяв повернутися, вірю, що зможу його обійняти і сказати, як сильно я його люблю».

---