«Мирослава засудили на довічне ув’язнення ніби-то за вбивство мирних жителів»

Командира розвідділення 36-ї окремої бригади морської піхоти Мирослава Чорномора росіяни засудили на довічне ув’язнення. Нібито за вбивство цивільних. У російські застінки захисник України потрапив у квітні 2022 року. Його мати, Ольга, розповіла «Точці Сходу» як їй вдається підтримувати зв’язок з сином, за що вона вдячна російській адвокатці і що вселяє у неї надію, попри вирок суду РФ.

«Мирослав зателефонував мені вранці 24 лютого 2022 року. Він був дуже схвильований, сказав, щоб ми терміново виїжджали з Києва. Тоді він перебував під Маріуполем. Перший час ми спілкувалися щодня. Син заспокоював мене, підбирав слова, приховував емоції. А коли пропав зв’язок, його командир створив групу для родичів, писав повідомлення декілька разів на день: «У нас все добре, не переживайте, всі живі, всі здорові». 9 квітня по відеозв’язку я побачила Мирослава і це був шок — від моєї дитини залишилась половина. Він був дуже брудний, обличчя худеньке, щоки запали, очі нездорові. Я спитала: «Синку, коли ти їв останній раз?». А він відповів, що харчуються вони добре і надіслав мені фото, як бійці сидять за накритим столом. Тільки згодом я зрозуміла, що це була фотографія з Інтернету, таких я потім бачила багато, і вони не мали нічого спільного з реальністю у Маріуполі».

«Я почала спілкуватися з сином через російських волонтерів»

«З травня цього року ми листуємось вже напряму, через програму російської служби виконання покарань, це ресурс розробили для спілкування з засудженими. Ми заспокоюємо один одного. Але інколи ми обидва буваємо настільки пригніченими, що здається – вже ніколи не побачимось. Я відправляю йому передачі, ніколи не знаю, чи він зможе їх отримати. Відправляла через Молдову, через незнайомих людей в Росії і навіть через Інтернет – магазин. Треба шукати ці можливості, говорити з людьми, бо в когось вже є досвід, як скоротити цей шлях.
Російська адвокатка, яка захищає мого сина, зробила для нього багато, я б ніколи не подумала, що за щось або колись буду дякувати росіянам, але їй я справді вдячна. І, повірте, є за що, але не хочу розповідати багато, щоб не нашкодити. Вона подала апеляцію на рішення суду, ми розуміємо, що термін йому не зменшать. Зазвичай, після апеляцій, він тільки збільшується, але поки буде йти розгляд, Мирослав залишиться там, де він перебуває зараз, його не переведуть у колонію суворого режиму і я зможу підтримувати його хоча б листами та посилками».

«Коли він не міг бути поряд на мій День народження, він відправляв до мене кур’єра з квітами»

«Мирослав за першою освітою хореограф. Багато гастролював за кордоном з танцювальним колективом, а потім в один момент вирішив змінити своє життя та стати військовим. Це рішення співпало з повісткою, він звільнився з роботи і пішов служити, спочатку строкову, а потім вже за контрактом. Він дуже любить читати, любить театр. А ще мій син дуже сильний, завжди спокійно та самостійно вирішував свої справи і завжди підтримував мене, він відповідальний та добрий. Але коли я побачила його в залі суду, подивилась в очі, мені здалося, що з нього росіяни вибили всю силу та впевненість. Я не пам’ятаю в нього такого погляду, в ньому тільки відчай».

«Крайні обміни дали мені надію, адже повернули засудженого»

«Коли я звертаюся до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими за інформацією про Мирослава і прошу показати мені списки на обмін, аби дізнатися скільки разів вони включали у них прізвище мого сина, відповіді немає. Я не знаю, чи зможе він пережити цю зиму в колонії суворого режиму, куди його повинні відправити після рішення апеляційного суду. З 36-ї окремої бригади морської піхоти близько 1 500 людей два з половиною роки перебувають у полоні. Рідні кожного військового намагаються не тільки повернути своїх близьких, але і не дати забути суспільству про всіх захисників Маріуполя – Маріупольський гарнізон. Ми проводимо акції на підтримку військовополонених майже у всіх великих містах України, виходимо під Верховну Раду, на мітинги за кордоном. Українські полонені щоденно піддаються тортурам та приниженням, їм не надають медичну допомогу, вони голодують. Коли у мене зовсім опускаються руки і приходять думки, що я більше не витримаю, я думаю, що моєму сину там гірше. Я дуже сподіваюсь на обмін, на те, що мій хлопчик витримає».

---