«Неможливо нічого не робити, бо я не можу дати забути про сина»

47-річний маріуполець Ігор Воронков став на захист рідного міста з перших днів повномасштабної війни — у складі ТРО патрулював вулиці, щоб зупинити мародерство.

Під час боїв за Маріуполь Ігор отримав поранення. У полон виходив з металургійного комбінату «Азовсталь», потім кілька місяців перебував в Оленівці.

Його мати, Людмила, має дуже мало відомостей про сина — кілька повідомлень від звільнених та одне відео з колонії, де його утримували. Про це жінка розповіла «Точці Сходу».

«Цивільні об’єднувались у невеликі групи та патрулювали район, щоб запобігти пограбуванням»

«Повномасштабне вторгнення ми зустріли у Маріуполі. Ігор був впевнений, що місто захищене і сильне, вмовляв мене не хвилюватися, а сам пішов у ТРО.  Коли зник зв’язок, я намагалась шукати сина, але нічого про нього не знала до 15 березня. В той день ми виїхали з міста, і зі мною зв’язався його друг, сказав, що з Ігорем все добре, а далі знов тиша. 12 травня 2022 року чоловік отримав повідомлення: “Зі мною все добре, я на “Азовсталі”. 17 травня вихід Ігоря в полон зафіксував Міжнародний комітет Червоного Хреста, а після перших обмінів ми дізнались, що син перебував в Оленівці, в нього були осколкові поранення, а далі його відправили в колонію на території  “ЛНР”».

«У серпні 2023 року я вперше побачила Ігоря на відео»

«На той час вже помер мій чоловік, батько Ігоря, і я молилася, просила, говорила з ним подумки: “Будь ласка, покажи мені сина. Скажи, чи живий він?” І через деякій час росіяни виклали в мережу відео з колонії, але Ігоря я впізнала не одразу — він сильно схуд та постарішав. А ще в кінці травня цього року я дізналась, що його етапували, але це крихти інформації за ці три з половиною роки полону».

«Він людина яка не кидається в крайнощі, не шукає конфліктів, не підвищує голос»

«Мій син дуже спокійний, виважений, тихий. Ніколи не з ким не конфлікувув і я не уявляла його на війні.  Мабуть, жила в ньому ця внутрішня сила. Не гучна, але дуже стійка, зі стержнем. Я навіть подумати не могла, що він піде захищати місто, а він це зробив. У Маріуполі в нього був невеличкий бізнес, і він всього досягав сам, тільки тепер я розумію, що мій Ігор насправді мужній».

«З одного боку — хворий чоловік, з іншого — син у полоні»

«Ми виїхали з України до доньки в Німеччину. А в серпні 2022 року чоловік захворів. І його лікування, і пошуки сина були для мене разом дуже важким випробуванням. Дві болі, два страхи, неможливість знайти опору. Але я писала скрізь, телефонувала в усі структури, які дотичні до пошуку або обміну полонених. Відповідь була одна — ми боремось, ми працюємо. Після смерті чоловіка я важко хворіла, а ситуація обтяжувалась ще й тим, що в мене не було жодних документів сина, навіть свідоцтва про народження. Зараз я збираюсь на зустріч, яка відбудеться в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, разом з родичами захисників Маріупольського гарнізону, які досі в полоні. Ми об’єдналися і разом якось легше».

«Зараз я працюю як волонтер, але думаю, що роблю замало і докоряю собі»

«Ми збираємо допомогу хлопцям на фронт, дітям — подарунки на Різдво. Я була дуже активною ще в Маріуполі, з 2014 року. Ми з чоловіком дуже багато тоді допомагали військовим, а тепер сил та можливостей набагато менше. Коли Ігор повернеться з полону, я б хотіла мати сили, щоб підтримати його і зробити все для відновлення. Та чи вистачить у мене на це сил? Я ним дуже пишаюсь, але ця гордість — через біль. Він дуже порядна людина і найкращій син, я дуже хочу побачити його, хочу, щоб зустрілися мої діти — молодша сестра Ігоря, моя донька, шукає його і чекає разом зі мною.   Кожен день я розмовляю подумки з ним і мрію, що ми зустрінемо всі разом і поїдемо подорожувати, як він і хотів до війни».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---