«Олега витягли з машини люди в масках, одягнули кайданки і вивезли»

Олег Шевандін — український спортсмен, чемпіон Європи та світу, тренер національної збірної, засновник Федерації ушу, гунфу та цігун на Донеччині. Після окупації Донецька у 2014 році він відмовився співпрацювати з російськими силами: не передав жодних списків своїх спортсменів і вивіз команду з окупованих міст на підконтрольну Україні територію.

У січні 2015 року, під час боїв за Дебальцеве, Олег щодня, ризикуючи життям, повертався до міста під обстрілами — евакуйовував людей, доставляв їжу, воду та ліки тим, хто залишався в підвалах.

У травні 2015 року на блокпості його викрали російські військові. Відтоді — катування, сфабриковані звинувачення у «шпигунстві» та повна ізоляція без зв’язку із зовнішнім світом.

Лариса Шевандіна розповіла «Точці Сходу» про свого чоловіка в полоні.

«Ми виїхали з Донецька одразу після окупації у 2014 році»

«До 2014 року ми жили в Донецьку, але коли в місто зайшли російські війська, ми були змушені виїхати до Дебальцевого. Дебальцеве — це наше рідне місто. Ми там народилися, там мешкали наші батьки. Тоді нам здавалося, що це тимчасово — що це лише короткий етап, який швидко мине, і ми зможемо повернутися додому. Мій чоловік, Олег, — відомий український спортсмен, чемпіон Європи та світу, провідний тренер національної збірної України, президент Федерації ушу, гунфу та цігун України в Донецькій області. Але для нього це ніколи не було просто спортом. Ще у 1996 році він створив цю федерацію і роками вибудовував її як цілісну систему — живу, сильну, впливову. До цієї системи входило понад десять міст Донецької області. У кожному працювали школи, секції, тренери. Це були сотні дітей і дорослих, для яких спорт став частиною життя».

«Окупанти пропонували Олегу співпрацю»

«Після окупації Донецька у 2014 році Федерація стала для росіян цінним ресурсом. Їх цікавило не лише ім’я Олега чи його статус — їм була потрібна система, яку він створив. З одного боку, через спорт вони намагалися створити ілюзію нормального життя на окупованих територіях: коли міста зруйновані, інфраструктура не працює, людям показують “картинку” стабільності через спортивні змагання. З іншого боку— спорт для них є важливим інструментом легалізації окупованих територій через їх присутність на міжнародних змаганнях.  Крім того, їх цікавили самі люди — спортсмени та тренери. Від Олега вимагали списки: імена, адреси, телефони. Він категорично відмовився: не пішов на жодні домовленості, не передав жодних даних і прямо відмовляв їм у співпраці».

«У грудні 2014 року Олег зібрав спортсменів із вже окупованих міст і вивіз до Києва на чемпіонат України»

«Це був не лише спортивний, а й громадянський акт,  який  продемонстрував, що спортсмени Федерації ушу, гунгфу та цігун Донецької області навіть з окупованих територій продовжують виступати під українським прапором. На цьому чемпіонаті збірна команда Донеччини в черговий раз завоювала титул чемпіонів України. Ми з Олегом завжди працювали разом: я була відповідальним секретарем Федерації, тому всі рішення проходили через нас обох, ми проживали їх разом. Зараз, озираючись назад, я розумію — якби ми просто поїхали влаштовувати своє життя подалі від Донеччини та нічого б не робили, наше життя склалося б інакше — і Олег би не потрапив в полон. Але тоді ми не могли інакше. Ми діяли так, як відчували».

«Олег сказав: “Я почесний мешканець міста Дебальцеве, я не можу залишити людей”»

«У січні 2015 року почались події, наслідки яких ми тоді ще не до кінця усвідомлювали. Це був початок окупації Дебальцевого, початок Дебальцівського котла – події які згодом протягом місяця займали перші  шпальти всіх світових таблоїдів.  Це сталося на Водохреща, 19 січня. Місто в черговий раз обстріляли. Російські війська перебили високовольтні лінії електропередач і не дозволяли їх відновити. На вулиці було -15 градусів в день, люди сиділи в підвалах із дітьми — без світла, тепла, води, їжи та можливості отримати навіть елементарну медичну допомогу. Ми могли поїхати з міста, але Олег вирішив залишитись. Під постійними обстрілами він евакуював людей із міста, а назад повертався з їжею, водою, ліками, свічками, зарядними пристроями для телефонів. Я пам’ятаю, як ми їхали, і раптом дорогу накрив “Град”. Снаряди лягали бувально в кількох метрах вздовж дороги, і ти починаєш просто молитись, бо розумієш, що не можеш ні розвернутися, ні зупинитися. Я дивлюся на Олега — він зосереджено продовжує їхати вперед. У нього небезпека не викликала паніки, навпаки — він ставав ще більш зібраним, зосередженим  і твердим у своїх рішеннях. Тоді я, в черговий раз, усвідомлювала, наскільки він цілісна та сильна людина».

«Олега забрали, коли він поїхав за мамою»

«Маму Олега, їй на той час було за 80, ми вивезли до родичів на Харківщину, але поки ми займалися іншими справами, сусіди переконали її повернутися додому, запевнивши, що там вже стало спокійно. Вона дуже хотіла назад, адже там був похований її чоловік, і врешті повернулася до Дебальцевого, вже в окупацію, не знаючи, що її квартиру зруйновано. Коли ми про це дізнались, ми не мали часу вагатись — одразу сіли в машину і поїхали за нею. Ми прибули до Дебальцевого вже після комендантської години і не змогли дістатися до неї, тому зупинилися у своїй квартирі, яка була також напівзруйнована після обстрілів — без частини стін, підлоги й стелі, а перед будинком стояв російський військовий блокпост. Зранку Олег поїхав розшукувати маму, а я через деякий час почала йому телефонувати, але він не відповідав, а згодом зв’язок зник зовсім. Я почала шукати будь-яку інформацію, і мені сказали, що нашу автівку бачили — на ній уже їздять російські військові».

«Олега викрали на блокпості 1 травня 2015 російські військові»

«Його вивезли до штабу російських військових — це підтвердили свідки. Вже наступного дня я змогла дізнатись де він, хто його забрав і що з ним відбувається. Його одразу почали катувати. Іноді йому дозволяли відповісти на мої дзвінки — один раз на десятки спроб, але головне, що я чула його голос і розуміла: він тримається, його не зламали. Олега звинуватили у “шпигунстві” на користь України — нібито в машині були карти, обладнання, флешки з інформацією, але це була неправда. Мені повідомили, що мій чоловік “український шпигун і ним займається ФСБ”. Коли, навіть після чисельних допитів та катувань, Олег відмовився підписувати сфабриковані звинувачення,  йому показали відео зі мною, яке зробили таємно, щоб вплинути на нього таким чином. Вони в деталях розповіли, що зроблять зі мною, якщо він це не підпише “добровільне зізнання”».

«До лікарні Донецька привезли людину з мішком на голові»

«Десь через півроку ми дізнались, що до лікарні в Донецьку привезли чоловіка з мішком на голові в стані сильного виснаження. Медики надали йому допомогу, але в мінімальному обсязі.  Лікарі бачили його декілька хвилин без мішка під час обстеження. Це був Олег.  Згодом чоловіка перевели в режим інкомунікадо —   спосіб утримування, який ООН дорівнює найжорстокішим катуванням. Це означає повну ізоляцію від родини, від зовнішнього світу, без правової допомоги, без доступу гуманітарних місій.  Я не мала прямого зв’язку з чоловіком і всю інформацію отримували лише з інших джерел».

«Для росіян сам факт, що Олег рятував людей з окупованого міста — злочин»

«Це означає, що людина здатна бути соціально активною, брати на себе відповідальність, приймати  рішення та об’єднувати навколо себе інших — а саме такі люди є небезпечними для окупаційної влади. Олег усе життя мріяв про те, щоб ушу стало олімпійським видом спорту. Для нього це не просто спорт, а цілісна система розвитку людини — і фізичного, і психологічного. І зараз ця мрія починає здійснюватися: ушу вже увійшло до програми молодіжних Олімпійських ігор 2026 і згодом має увійти до основної програми Олімпіади. Я розумію, що росіяни намагатимуться зайняти там своє місце, адже саме українські спортсмени, особливо з Донецького регіону, були одними з найсильніших у Європі та світі. Я вірю, що Олег дуже сильна людина, що він витримає і повернеться, а я продовжую боротьбу, щоб наблизити цей день!».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---