«Олександр служив на флоті і в нього був девіз: “Капітан залишає судно останнім”»

Олександр Бабіч, мер міста Гола Пристань, перебуває в російському полоні вже 32 місяці. Місто було окуповане у перші дні великої війни, але Олександр продовжував виконувати свої обов’язки: допомагав жителям, очолював проукраїнські мітинги, які тривали під дулами автоматів окупантів. Його дружина, Ольга згадує, як вмовляла чоловіка виїхати з окупації разом з нею та дітьми, але Олександр категорично відмовився залишати містян. Ольга Бабіч розповіла «Точці Сходу» подробиці арешту чоловіка і що, на її думку, може вплинути на повернення з полону цивільних українців.

«Повномасштабна війна застала чоловіка в потязі — він повертався з відрядження додому. Зателефонував зранку і сказав, що їде до Херсонської обласної адміністрації, щоб зкоординувати подальші дії. У будівлі всі двері були розчахнуті, керівництва не було, люди евакуювались, були розгублені, навкруги — паніка, бо ніхто не знав, що робити, а росіяни були вже на підступах. Чоловік повернувся в Голу Пристань. Захисту у міста не було, тож російські війська спочатку його оточили, а потім спокійно в нього зайшли».

«З першого дня окупації я зрозуміла, що Олександр не покине людей сам на сам з росіянами»

«Він виконував свої обов’язки, як мер міста — забезпечував життєдіяльність всіх комунальних служб, займався постачанням харчів, ліків, хтось вмирав і треба було ховати, хтось народжувався, комусь потрібно було вугілля для опалення, і люди йшли до нього. У перші тижні ми не розуміли всі масштаби небезпеки. Думали — все, що відбувається ненадовго. Це ж неможливо, яка війна? 21 століття, центр Європи, скоро ми будемо вільні, ми чекали наших військових, вірили, сподівались. Навіть виходили на мітинги в перший місяць окупації, щоб показати росіянам, що зовсім не радіємо їм. І Олександр, як мер, був на цих мітингах першим. Ми несли містом 80-метровий прапор України, окупанти це бачили і людей було багато, більшість місцевих мешканців».

«Нашій родині погрожували, вже почалися арешти у сусідніх громадах»

«З міста росіяни почали випускати людей десь через місяць. Чоловік вмовив мене поїхати, і 22 березня я, разом з нашими трьома дітьми, виїхала. Я плакала, благала їхати з нами, але Олександр сказав, що громаду не кине, що зрадником не стане, бо він дав людям обіцянку і залишиться з ними. Тільки боявся, що на нього будуть тиснути через родину, тому я і погодилась на виїзд. Зранку 28 березня 2022 року ми говорили телефоном, і в цей момент він сказав: «Все, Олю, за мною прийшли». 

«Майже 50 росіян оточили вулицю, про це мені розповіли очевидці»

«Озброєні люди, в масках, увірвалися з декількох сторін у наш двір. У будинку все перевернули, потім був допит і чоловіка вивели в наручниках. У серпні, від людини, яка перебувала якийсь час в одній камері з Олександром я дізналась, що він, принаймні на той час, був живий. У 2023 році теж спілкувалась з людьми, які були з ним в одній колонії. Дізналась, що чоловік дуже схуд, що на ньому досі той самий одяг, що і в момент арешту, його допитують та б’ють струмом. Мені передали записку від нього, на туалетному папері. Олександр писав, що дуже любить нас і сумує». 

«Надійний — це перше, що мені приходить на думку»

«Українська сторона підтвердила чоловіка в полоні, а росіяни — не визнають і не висувають обвинувачення, просто тримають в неволі третій рік. Він справді сильний,  справжній голова родини, дбайливий, турботливий, добрий, люблячий. А ще він дуже вимогливий не тільки до інших, а і до себе. Його люблять у громаді, скільки гарних слів про нього я чую! Він за все хапається, всім цікавиться, цілеспрямований».

«Наша громадська організація “Цивільні в полоні”, об’єднала тих, у кого одне спільне горе»

«Люди постійно приєднуються. Ми згуртувалися, щоб боротися. Разом проводимо спільні мітинги, наради та зустрічі, говоримо про своїх рідних, які хотіли захистити Україну, чинили опір, з прапорами йшли на озброєних окупантів. Цивільні ризикували життям, передавали інформацію, щоб полегшити виконання завдань нашим збройним силам. Тепер нам кажуть, що цивільних не можна обміняти, тому що, згідно з міжнародним правом, їх заборонено брати в полон і, відповідно, немає механізму повернення. Ми намагаємось змусити країну-агресора повернути їх додому, тому маємо розповідати свої історії, щоб особливо міжнародна спільнота тиснула на Росію. Немає такого дня, години, щоб я не думала про коханого. Він у моєму серці завжди. Я сподіваюсь на диво, вірю, що він витримає все і повернеться».

---