«Півтора року — жодного підтвердження, що Володя живий»

Володимир Ляшко — військовий моряк, старшина ІІ статті, який зник безвісти 7 травня 2022 року після ракетного удару по катеру в районі о. Зміїний. Понад два роки його дружина Світлана жила в повній невідомості. Лише восени 2024 року на російських ресурсах вона випадково побачила публікацію, де серед сухих анкетних даних було найважливіше слово — «полонений».

Світлана каже: найстрашніше в цій історії — навіть не сама невідомість, а життя між надією і страхом, коли будь-яка крихта інформації стає опорою, а очікування повільно змінює тебе як людину.

«Володя ніколи не розповідав мені деталей і не казав, якщо виходив на якесь завдання»

«На початку повномасштабного вторгнення я перебувала на окупованій території Херсонської області — приїхала до батьків, а чоловік у той час був на службі в Одесі. 24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів, але тоді не могла повірити, що почалася війна. Пам’ятаю, як побігла перевіряти: думала, можливо, вибухнув котел чи бойлер, перебирала будь-які варіанти — тільки не війну. Я одразу почала телефонувати чоловікові, кричала, нервувала, питала, що відбувається. А він спокійно сказав: “Почалася війна”. Володя казав, що вони патрулюють море біля одеського порту і що в нього все добре. Я тоді була вагітна, і, думаю, він більше хвилювався за мене, ніж за себе. Кілька разів на день телефонував або писав одне й те саме: “У мене все добре. Не хвилюйся. Як ти?” А я відповідала: “У мене теж усе добре. Бережи себе”. І жодного разу він не сказав мені, що йде на бойове завдання».

«7 травня 2022 року о 10:30 ранку в катер, на якому перебував мій чоловік, влучила ракета»

«Катер пішов на дно. Трьох моряків вдалося врятувати, а ще п’ятеро, серед них і мій чоловік, вважалися зниклими безвісти. І після цього настала повна тиша. З травня 2022 року до осені 2024-го я не знала про нього взагалі нічого. Жодної інформації. Жодного підтвердження, що він живий. Нічого. А потім російські канали почали публікувати інформацію про нього. Це був текстовий допис із його фотографією з документів. Там були вказані дата народження, місце реєстрації, звання, посада — фактично всі його дані. І внизу — статус: “перебуває в полоні в Російській Федерації”».

«Коли я побачила публікацію, моєю першою емоцією було полегшення»

«Бо це означало одне: є шанс, що він живий. Ця інформація тоді стала для мене точкою, за яку можна було вчепитися. У 2025 році мені вдалося дізнатися у звільненого з полону військового, що ще наприкінці 2023 року він бачив мого чоловіка. Це сталося випадково — його самого на десять хвилин закинули в одиночну камеру, де перебував мій чоловік. Жодних деталей про стан здоров’я чи поранення він не зміг сказати. Пізніше інші звільнені полонені почали розповідати, що чули його прізвище в Мордовії. Але де він зараз і в якому стані, я не знаю. Під час вибуху Володя перебував зовсім поруч із машинним відділенням катера, куди влучила ракета. Це означає, що контузія, найімовірніше, була. Можливо, були й опіки. Але правду ми дізнаємося лише тоді, коли він повернеться».

«Мій чоловік — дуже добра і відповідальна людина»

«Володя — той тип людей, які першими приходять на допомогу, навіть якщо колись їх образили. Він ніколи не тримає зла. Якщо комусь потрібна допомога — він буде поруч. Він дуже розумний і неймовірно любить історію. Міг годинами розповідати про різні війни, країни, події, пам’ятав дати, факти, деталі, які я навіть уявити не могла. У нас часто були такі вечори, коли він просто починав розповідати щось нове, а я слухала. Але головне, мабуть, не це. Він людина, яка не дозволяє мені бути нещасною. Якщо бачив, що я засмучена чи виснажена після роботи, він одразу щось вигадував — витягнути мене на прогулянку, в кіно, просто переключити. Він завжди говорить: “Немає проблем, які не можна вирішити. Сьогодні погано — завтра буде краще”. Поруч із ним навіть у важкі моменти ставало легше дихати. Він дуже чекав на народження нашого сина. Коли ще був на підконтрольній Україні території, передавав мені дитячі речі, медикаменти, усе необхідне для малюка, поки я була в окупації. Фактично все, що в мене було для дитини на перший час, — це він придбав і передав. І я дуже добре пам’ятаю одну його фразу. Він казав: “Перше, що я зроблю, коли народиться син, — куплю йому машинку на пульті керування” (посміхається). Я питала: “Чому саме це?” А він сміявся: “Бо я сам дуже хочу таку машинку, але собі ж не куплю”».

«У 2022 році, коли чоловік зник, — я буквально втрачала розум»

«Я не могла прийняти те, що сталося. Мені хотілося бігти, кричати, я постійно плакала, не могла взяти себе в руки. І, чесно, я дуже вдячна за те, що в мене була дитина. Бо саме вона буквально витягувала мене з цього стану. Давала причину вставати, рухатися, жити далі. Якщо раніше кожна наша зустріч із представниками державних структур проходила в сльозах, із проханнями, благаннями про допомогу, то тепер цього немає. Нас навчили чекати. Нас навчили читати закони, розуміти процедури. І тепер я не прошу — я вимагаю. Я б хотіла бути тією жінкою, якою була раніше: спокійною, доброю, люблячою дружиною, мамою поруч зі своїм чоловіком і сином. Хотіла б відчувати ту ж саму м’якість і емпатію до людей. Коли хтось говорить про свої труднощі чи побутові втрати, я іноді ловлю себе на думці, що не можу на це відгукнутися так, як раніше. Не тому, що мені байдуже, а тому, що мій масштаб болю став іншим».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---