«Поки не буде співпадіння по ДНК, ми будемо продовжувати пошуки»

Іван Прокіп’юк, солдат 68 окремої єгерської бригади, пропав безвісти у червні 2024 року. Це сталося під час його першого бойового завдання під Покровськом — позицію знищили окупанти. В акті службового розслідування від військової частини зазначили, що Івана бачили мертвим. Але свідків цього його сестра, Людмила, й досі не знайшла, як і не отримала результати ДНК. Тож родина досі вірить, що Іван вижив і продовжує пошуки. Вдома на нього чекають мати, сестра, дружина та доньки.

«Іван не повернувся зі свого першого завдання»

«Одразу після початку повномасштабної війни брат висловився однозначно: “Якщо треба буде йти, я піду”. Він не боявся. І продовжував працювати в Рахові водієм-експедитором. Повістка прийшла лише у квітні 2024 року, далі — навчання у Рівному, після якого разом з побратимами Ваню відправили під Мирноград, а згодом — на Покровський напрямок. Там події розвивалися дуже швидко. В нього було тільки декілька днів, щоб зрозуміти, куди він потрапив, роздивитися, познайомитись з побратимами і 2 червня він вже пішов на своє перше бойове завдання. Зателефонував і сказав: “Моліться за мене”». 

«Через тиждень прийшло сповіщення, що Іван зник безвісти»

«За два дні до цього в мене було передчуття, що з ним щось сталося. Я навіть почала писати пости з проханнями знайти брата, розшукувала його скрізь. І ці пости мені дуже допомогли — почали відгукуватися люди, які щось чули, або могли дати корисну пораду. Командир Івана згодом розказав, що позиція, де перебував мій брат, була розбита, а зв’язок обірвався під час обстрілу. Ніхто з хлопців, які тоді були разом з Іваном на зв’язок не вийшли, і ніхто з шістьох не повернувся. З деякими побратимами, які перебували поряд з місцем, де зник брат, я змогла зв’язатись, але його ніхто не бачив. А в акті службового розслідування від військової частини було зазначено, що ніби Івана бачили “без ознак життя” і цьому нібито є декілька свідків. Цих свідків я не знайшла, а побратими говорять інше, між їхніми словами і інформацією, яку надала частина багато неспівпадінь».

«Перші місяці пошуку я не їла і майже не спала»

«Я не вірила і не вірю, що брата немає серед живих. Ми завжди були, як одне ціле. Без нього життя нашої родини зупинилось. Він завжди веселий, усміхнений, добрий, чуйний. На роботі його всі любили та поважали. Івана чекаю не тільки я — мати, дружина і дві маленькі донечки теж вірять, що він повернеться. Брат дуже сміливий, страху в нього не було — були витримка, впевненість та віра, але він знав, що може статися найгірше, говорив, що йому дуже важко. Коли просив мене піклуватися про племінниць — посміхався зі сльозами в очах, але не стати за захист своєї країни він не міг». 

«Коли мені кажуть, що брат ніколи не повернеться, моє серце розривається»

«Так говорять переважно люди, які не переживають подібні ситуації. Краще промовчіть, не треба висловлювати свою думку, вона занадто болісна, нам не вистачає сил пояснювати і слухати. Я хочу додати звернення до керівництва бригади мого брата. На мій погляд, дуже важливо приділяти більше уваги попередній підготовці тих, кого призивають зараз. Щоб у наших захисників було більше бойового досвіду та навичок. Всі в нашій родині тримаються один за одного і за підтримку тих, хто переживає подібну втрату. Це родини військових з нашої бригади та з інших бригад. Поки не буде співпадіння по ДНК, ми будемо продовжувати пошуки і вірити, що зможемо обійняти Івана». 

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---